Розділ 16 . Крижані перевали та шепіт стародавніх

Повітря змінилося. Колись лагідний степовий вітер перетворився на гострі леза льоду, що впивалися в обличчя. Тіньовий Легіон рухався на північ — довгий ланцюг людей, драконів і надій, що розтягнувся поміж засніжених скель. Це були володіння Фенріра, землі, де сама земля пам’ятала ходу великого демона.

​Азраель летів на чолі колони. Його темна луска тепер була вкрита інеєм, але очі світилися таким потужним фіолетовим вогнем, що він прорізав навіть найгустішу завірюху. На його спині Емі притискалася до Калеба, відчуваючи, як його тепло бореться з холодом Півночі.

​— Ми підходимо до Перевалу Сліз, — прокричав Бастіан, намагаючись перекрити гуркіт вітру. — Кажуть, що тут гори самі обирають, кого пропустити, а кого назавжди залишити в льодах!

​Калеб міцніше обхопив Емі.

— Не бійся. Ми пройдемо. Кільця... вони стають гарячими. Відчуваєш?

​Емі кивнула. Її пальці під рукавицями пекло. Кільця Першого Вершника та Спадкоємиці Тіней реагували на близькість Північних Розломів. Це було не просто тепло — це був поклик.

​Раптом небо над перевалом потемніло ще дульше. Але це була не буря. З-за скель виринули величезні тіні. Це були не золоті дракони Академії. Це були «Крижані Стерв’ятники» — дикі виродки магії, створені Магістрами спеціально для охорони північних кордонів. У них не було вершників, лише голод і наказ убивати кожного, хто не несе на собі знаку Академії.

​— Азраелю, вниз! — скомандував Калеб, оголюючи свій меч. — Емі, нам потрібна стіна! Якщо вони вдарять по колоні цивільних, буде бійня!

​Емі розвернулася в сідлі. Вона бачила, як сотні людей знизу з жахом дивляться в небо. Вона відчула їхній страх, їхню слабкість, але також і їхню віру в неї. І ця віра стала паливом.

​— Мамо! Допоможи мені втримати розлом! — крикнула Емі до Маліки, яка летіла поруч на піщаному драконі Бастіана.

​Маліка заплющила очі, і навколо неї розквітла сфера стабільності.

— Бери силу землі, Емі! Не з неба, а з самих гір! Вони пам’ятають твого батька!

​Емі витягнула руки. Фіолетове полум’я вирвалося з її долонь, але цього разу воно не розсіялося. Воно вдарило в землю під перевалом, і з тріщин у скелях почали підніматися величезні вовки з чистого чорного льоду. Тіні Фенріра стали матеріальними.

​Крижані вовки кинулися вгору, стрибаючи по вертикальних скелях, наче по рівній дорозі. Вони вгризалися в горлянки Стерв’ятників, скидаючи їх у прірву. Це була не битва, це був тріумф природи над штучними монстрами Академії.

​Коли останній Стерв’ятник зник у тумані, колона нарешті увійшла в захищене від вітру плато. Люди почали розбивати табір. Попри холод, панувало дивне збудження. Вони бачили силу своєї королеви.

​Калеб допоміг Емі злізти з Азраеля. Вона ледь трималася на ногах — магія льоду виснажувала її швидше, ніж вогонь. Він загорнув її у велику шкуру і посадив біля невеликого вогнища, яке розпалив Бастіан.

​— Ти була неймовірною, — сказав Калеб, розтираючи її холодні руки. Його власне обличчя було посічене крижаною крихтою, але очі сяяли гордістю. — Ти більше не та дівчинка з лісової хатини. Ти — серце цього народу.

​— Я просто хочу, щоб вони були в безпеці, Калебе, — Емі притулилася до нього, шукаючи захисту. — Я відчуваю, як Північ змінює мене. Іноді мені здається, що я перестаю відчувати людське тепло, стаючи частиною цих скель.

​— Я не дозволю тобі замерзнути, — прошепотів він, цілуючи її в лоб. — Я буду твоїм якорем у цьому світі. Завжди.

​До них підійшла Маліка. Вона виглядала втомленою, але в її очах світилася надія.

— Ми майже на місці. За цим плато лежить Розлом Душ. Там захований замок твого батька — Фенрісгард. Він запечатаний кров’ю. Лише ти можеш його відчинити. Але пам’ятай, Емі: замок охороняє не тільки магія, а й пам’ять. Ти побачиш те, що сталося в ніч твоєї втечі. Ти побачиш Фенріра.

​Емі здригнулася. Зустріч із минулим лякала її більше за будь-яких монстрів.

​Ніч на плато була спокійною. Тіньовий Легіон спав під крилами своїх драконів. Калеб та Емі лежали під черевом Азраеля, який грів їх своїм внутрішнім жаром.

​— Знаєш, — почав Калеб, дивлячись на зорі, які тут, на півночі, здавалися величезними діамантами. — Мій батько завжди казав, що північ — це цвинтар. Але я бачу тут початок. Ми збудуємо тут новий дім. Місце, де Мушка зможе бігати по снігу і не боятися холоду, бо в нас буде вогонь, який не згасає.

​— Ти такий добрий, Калебе, — Емі торкнулася його щоки. — Навіть після всього, що зробила Академія, ти зберіг світло всередині.

​— Це світло — ти, — він притягнув її до себе для поцілунку, який був теплішим за будь-яке багаття.

​Раптом Азраель підняв голову. З темряви Розлому почулося далеке, але чітке виття. Це був не вовк Емі. Це було щось давніше. Щось, що чекало на свою хазяйку вісімнадцять років.

​— Він кличе нас, — прошепотіла Емі. — Мій батько кличе нас додому.