Розділ 15 . Армія тіней та поклик півночі

Перші промені сонця розрізали туман над степом, як золоті леза. Але для Емі це світло більше не здавалося привітним — воно нагадувало про вогонь Академії. Вона прокинулася від того, що Азраель неспокійно ворухнув крилом. Дракон стояв на сторожі всю ніч, і його очі, зазвичай золотаві, тепер мали чіткий фіолетовий обідок.

​Маліка вже була на ногах. Вона стояла на краю балки, дивлячись на північ, де небо було важким і темним. Її сріблясте волосся іскрилося на сонці, але в її поставі відчувалася стародавня сила, яка прокидалася після вісімнадцяти років сну.

​— Вони підняли в небо «Срібних гончих», — не обертаючись, промовила Маліка, коли Емі підійшла до неї. — Це легкі дракони, навчені знаходити слід демонічної крові навіть через тисячу миль. Нам не можна залишатися на відкритому просторі.

​Калеб підійшов до них, застібаючи ремені свого пошматованого обладунку. Його обличчя було суворим, а під очима залягли глибокі тіні.

— Бастіан повернувся, — сказав він, вказуючи на постать, що швидко наближалася на піщаному драконі. — Він знайшов вхід до «Забутих печер». Це стара система тунелів, що веде до Північних Розломів — колишніх володінь твого батька, Емі. Там ми зможемо сховатися від гончих.

​Шлях до печер виявився випробуванням. Їм доводилося пересуватися лише в тінях скель, завмираючи кожного разу, коли в небі з’являвся силует крилатого патруля. Емі відчувала, як її зв’язок із Калебом через кільця стає все інтенсивнішим. Вона буквально відчувала його біль у плечі, його спрагу та його неймовірну, непохитну вірність.

​— Тобі важко, — прошепотіла вона йому, коли вони зробили коротку зупинку біля висохлого джерела. — Ти все життя захищав цей світ від таких, як я. А тепер ти сам став вигнанцем.

​Калеб подивився на свою руку, де кільце Першого Вершника пульсувало в такт його серцю.

— Я захищав не світ, Емі. Я захищав ілюзію. Батько казав мені, що порядок — це найвища цінність. Але я побачив, що цей порядок побудований на твоїй крові та стражданнях Маліки. Це не порядок, це паразитування. Я не шкодую ні про що. Єдине, що мене турбує — це те, що я не зробив цього раніше.

​Раптом Азраель видав тривожний рокіт. З-за хмар випірнули три «Срібні гончі». Це були тонкі, швидкі дракони з вершниками в легких обладунках. Вони помітили їх.

​— До бою! — скомандував Калеб, миттєво вихоплюючи меч. — Емі, залиш їх мені, не витрачай сили!

​— Ні, Калебе! — Емі зробила крок вперед, відчуваючи, як у її грудях закипає щось холодне і безмежне. — Нам не потрібні мечі. Мамо, навчи мене. Покажи мені, як покликати Тіні.

​Маліка поклала руку на плече доньки.

— Твоя лють — це лише іскра, Емі. Але твій спокій — це безодня. Закрий очі. Відчуй Фенріра. Відчуй вовка, який чекає в темряві твоєї крові. Не виштовхуй силу, дозволь їй вийти самій.

​Емі заплющила очі. Світ зник. Вона почула далеке виття — довге, тужливе і сповнене такої потужності, що в неї затерпли зуби. Це був голос Півночі. Вона простягнула руку до неба, і з її пальців почали вириватися не просто іскри, а чорнильні нитки темряви.

​Ці нитки миттєво сплелися в небі, створюючи примарні силуети величезних вовків із фіолетовими очима. Тіні злетіли вгору, ігноруючи закони гравітації.

​Вершники гончих почали панікувати. Вони випустили світлові стріли, але ті просто проходили крізь Тіні, не завдаючи шкоди. Примарні вовки накинулися на драконів, не кусаючи плоть, а розриваючи саму магічну енергію, що тримала вершників у повітрі.

​За лічені секунди гончі, втративши орієнтацію та силу, почали безладно падати вниз, намагаючись врятуватися втечею.

​Емі опустила руку, важко дихаючи. Її очі на мить стали повністю чорними, перш ніж до них повернувся колір.

— Це було... неймовірно, — прошепотіла вона. — Я відчувала їхній страх. І я відчувала, як батько посміхається десь там, за межею.

​— Ти стаєш надто сильною, надто швидко, — зауважив Бастіан, який спостерігав за битвою. — Це приверне увагу Великих Тіней. Але зараз це наш єдиний шанс.

​Вони нарешті дісталися «Забутих печер». Це був вхід у надра землі, прихований за водоспадом, що падав із крутої скелі. Коли вони зайшли всередину, Азраель полегшено зітхнув — під склепінням скель він відчував себе в безпеці.

​Але вони були не одні.

​З глибини печери почали з’являтися постаті. Їх було близько сотні. Це були люди в лахмітті, з демонічними знаками на обличчях, вигнанці-вершники на поранених драконах, жінки з дітьми, у яких у руках мерехтіла заборонена магія.

​— Це вони? — спитала Емі, дивлячись на цих людей, у чиїх очах світилася надія, змішана з відчаєм.

​— Це «Тіньовий Легіон», — промовив Бастіан. — Ті, кого Академія намагалася стерти з лиця землі. Вони чекали на знак. І коли Академія вибухнула, вони зрозуміли: нащадок Фенріра повернувся.

​Один із чоловіків, старий вершник із відрубаним крилом у свого дракона, підійшов до Емі та Калеба. Він повільно опустився на одне коліно.

— Ми бачили Чорне Крило в небі. Ми бачили вовків Тіні. Веди нас, Донечко Півночі. Веди нас, Лицарю-Зраднику. Ми готові померти за світ, де нам не треба буде ховатися.

​Калеб подивився на Емі. Він бачив, як вона випрямляє спину, як з її обличчя зникає страх, поступаючись місцем величі королеви вигнанців.

​— Ми не будемо помирати, — голос Емі пролунав під склепінням печери чітко і впевнено. — Ми навчимося перемагати. Ми створимо армію, якої не бачили ці землі. Академія впала, але Рада ще має силу. Наш наступний крок — Північні Розломи. Там ми розбудимо древніх драконів, що сплять у льодах. Там ми знайдемо меч мого батька.

​Калеб підійшов до неї і став поруч, поклавши руку на ефес свого меча. Він більше не був золотим хлопчиком Академії. Він став генералом Армії Тіней.

​— Нас чекає довгий шлях, — сказав він, дивлячись на легіон вигнанців. — Але сьогодні ми вперше за вісімнадцять років не тікаємо. Сьогодні ми готуємося до удару у відповідь.

​Ніч у печерах була сповнена звуків підготовки. Люди точили мечі, лікували драконів, ділилися мізерними запасами їжі. Емі сиділа біля Маліки, яка розповідала їй про те, як керувати армією Тіней, щоб темрява не поглинула її власну душу.