Розділ 14 . Попіл минулого та шепіт крові

Ніч над Далекими Степами здавалася нескінченною. Азраель летів низько, майже торкаючись животом верхівок високої трави, щоб не видати свій силует на фоні зірок. Позаду, на горизонті, небо все ще світилося хворобливим жовтогарячим загравом — там догорала Академія, символ тисячолітнього порядку, який Емі та Калеб перетворили на руїни за одну ніч.

​Коли дракон нарешті приземлився в глибокій балці, схованій від вітрів та чужих очей, сили залишили його. Величезний звір важко опустився на пісок, випустивши хмару пари з ніздрів.

​Калеб першим зіскочив на землю. Він виглядав як привид: блідий, у закривавленій сорочці, з очима, у яких все ще відбивалися вибухи Сектора Нуль. Він обережно допоміг спуститися Маліці, а потім буквально зняв Емі з сідла. Дівчина була настільки виснажена магічним обмороженням, що її ноги підкосилися.

​— Я тримаю тебе. Я тут, — прошепотів Калеб, притискаючи її до себе. Його голос тремтів.

​Вони розвели невелике багаття під захистом скелі. Маліка сіла навпроти вогню, загорнувшись у плащ, який їй дав Калеб. У світлі полум’я вона здавалася неземною істотою — її сріблясте волосся відливало фіолетовим, а шкіра, попри роки в підземеллі, сяяла м’яким місячним світлом.

​— Ви зробили те, що вважалося неможливим, — тихо промовила Маліка, дивлячись на Калеба. — Ти зрадив свій рід заради доньки ворога. Чому, лицарю? Твій батько вчив тебе, що ми — чудовиська.

​Калеб підняв голову. На його обличчі заграли тіні.

— Мій батько вчив мене порядку, мадам. Але він забув навчити мене любові. Коли я побачив Емі, я побачив не «чудовисько», а душу, яка була живішою за всіх магістрів разом узятих. А коли я дізнався, на чому тримається наш «порядок»... я зрозумів, що справжні чудовиська носять золоті обладунки.

​Маліка ледь помітно посміхнулася. Вона перевела погляд на Емі, яка напівлежала на колінах Калеба.

— Підійди до мене, дитино.

​Емі насилу підвелася і сіла поруч із матір’ю. Маліка взяла її руки у свої. Її дотик був прохолодним, але він миттєво знімав біль і втому.

​— Ти хочеш знати, хто твій батько, — це було не питання, а ствердження. — Твій земний батько, який виховав тебе в лісі, — герой. Він врятував тебе, коли Академія прийшла забирати немовля. Але твоя кров... вона належить не йому.

​Емі затамувала подих.

— Калеб сказав, що в підземеллях Академії зберігали спогади Першого Вершника...

​— Так, — кивнула Маліка. — Твій батько не був людиною. Його звали Фенрір. Він був Вищим Демоном Тіні, володарем північних розломів. Академія боялася його сили більше за все на світі. Вони уклали з ним угоду, яку потім зрадницьки порушили. Його вбили тисячею сонячних списів, коли він прийшов за мною. Ти — останній живий зв’язок із його силою. Саме тому Азраель обрав тебе. Він пам’ятає Фенріра. Він бачить його тінь у твоїх очах.

​Емі здригнулася. Фенрір... Ім’я звуfiltered як грім у її голові. Тепер вона розуміла, чому магія Тіні була для неї такою природною. Вона не просто напівдемон. Вона — спадкоємиця одного з наймогутніших володарів темряви.

​— Калебе, — Маліка раптом звернулася до хлопця, який стояв трохи осторонь, чистячи свій меч від кіптяви. — Твоє кільце. Воно не просто артефакт. Воно — ключ до пам’яті Азраеля. Тепер, коли Академію зруйновано, печатки на драконі почнуть слабшати. Він почне згадувати свою справжню форму. І ви маєте бути готові до того, що він стане некерованим.

​Калеб подивився на дракона, який дрімав поруч.

— Він врятував нас сьогодні. Я вірю йому більше, ніж будь-якій людині.

​— Віра — це добре. Але сила Фенріра в Емі та твоя кров вершника — це небезпечний коктейль, — Маліка зітхнула і підняла погляд на зірки. — Магістр Оклі загинув, але Рада Академії ще жива. Вони зберуться у столиці. Вони оголосять вас терористами. За вашу голову призначать ціну, рівну вартості цілого королівства.

​— Нехай пробують, — Емі стиснула кулаки. Фіолетове полум’я знову заграло на її кінчиках пальців. — Я більше не буду ховатися. Я знайшла тебе, мамо. І я знайшла людину, за яку готова віддати життя. Якщо світ хоче війни з нами — він її отримає.

​Ніч ставала холоднішою. Маліка заснула першою — її виснажене тіло потребувало відновлення. Бастіан, їхній союзник, пішов на розвідку до найближчого магічного тракту.

​Калеб та Емі залишилися наодинці біля згасаючого вогнища. Він підійшов до неї і накинув на її плечі свою куртку.

​— Ти справді збираєшся це зробити? — тихо спитав він. — Стати на чолі армії вигнанців?

​— У нас немає вибору, Калебе, — вона повернулася до нього, і він побачив у її очах нову сталь. — Ми не зможемо просто жити в лісі. Вони не дадуть нам спокою. Ти сам це знаєш. Твої друзі... вони прийдуть за тобою.

​Калеб мовчав. Він думав про Маркуса, про інших хлопців, з якими ділив хліб і тренування. Вони тепер мали стати його ворогами.

​— Знаєш, — він обережно взяв її за підборіддя, змушуючи подивитися на себе. — Коли я був дитиною, я мріяв стати Великим Магістром. Я мріяв про славу і золоті статуї. А тепер я сиджу в ямі, замурзаний кров’ю і сажею, і я ніколи не був таким щасливим. Бо я вперше відчуваю, що я — це я.

​Він нахилився і поцілував її. Це був довгий, глибокий поцілунок, який пах попелом і надією. У цьому степу, під захистом пораненого дракона, вони створювали свій власний світ.

​— Мушка... — раптом прошепотіла Емі, дивлячись на вогонь. — Я відчуваю, що десь там, у світі, є ті, хто страждає так само, як ми. Хворі, покинуті, слабкі. Коли ми переможемо, ми створимо місце, де ніхто не буде самотнім. Де магія буде лікувати, а не вбивати.

​— Ми так і зробимо, — пообіцяв Калеб, притискаючи її до грудей. — Клянуся.

​За їхніми спинами Азраель раптом розплющив очі. Його зіниці вертикально витягнулися, а луска на мить спалахнула чистим фіолетовим світлом. Він чув їхні слова. Він відчував силу Фенріра, що прокидалася в Емі.

​Десь далеко, у столиці, дзвонили дзвони, скликаючи армію. Але тут, у степу, починалася історія, яка змінить карту світу назавжди.