Розділ 10 . Кровна клятва та попіл пам'яті

Хмари над Далекими Степами були важкими й низькими, ніби саме небо намагалося притиснути втікачів до землі. Азраель летів уже кілька годин без перечинку, але його подих залишався рівним — сила Кровного Зв’язку підживлювала його зсередини. Калеб, сидячи за спиною Емі, був дивно мовчазним. Його рука, на якій пульсувало червоним світлом кільце Першого Вершника, лежала на плечі дівчини, і вона відчувала через цей дотик хвилі його тривоги.

​— Калебе, ти мовчиш уже годину, — нарешті не витримала Емі, обернувшись. Вітер розвівав її волосся, а очі все ще зберігали той фіолетовий блиск, що з’явився після битви. — Що каже тобі кільце? Чиї спогади ти бачиш?

​Калеб підняв на неї погляд. У його очах відбивалася не просто втома, а справжній жах людини, яка побачила істину, до якої не була готова.

​— Я бачу підземелля Академії, Емі. Але не ті, де ми тримаємо непокірних драконів. Я бачу «Сектор Нуль». Місце, куди мають доступ лише Магістри. Там, за сімома печатками світла, тримають жінку. Вона не просто в’язень. Вона — джерело тієї самої чорної енергії, яку Академія роками вивчає, щоб створювати свою зброю проти демонів.

​Він замовк на мить, підбираючи слова, а потім прошепотів:

— Кільце каже мені, що її звуть Маліка. І її кров... вона співає в унісон із твоєю, Емі. Це твоя мати.

​Емі відчула, як світ навколо неї на мить зник. Повітря стало густим, як кисіль, а серце пропустило удар. Мати? Та, про кого батько ніколи не розповідав, та, чиє ім’я було під забороною в їхній лісовій хатині? Вона завжди вважала, що Маліка померла під час пологів або була вбита інквізицією.

​— Вона жива... — видихнула Емі, і з її очей мимоволі покотилися сльози, які вітер миттєво здував з обличчя. — Всі ці роки вони тримали її там, як піддослідного звіра? Поки я ховалася в лісах, вони викачували з неї силу?

​— Магістр Оклі використовує її магію, щоб стабілізувати золотих драконів, — голос Калеба став жорстким, як сталь. — Без темряви не буває світла, Емі. Академія — це велика брехня. Вони паразитують на твоїй матері, щоб здаватися святими. І тепер я розумію, чому Азраель прилетів до тебе. Він відчував частину її душі в тобі. Він не просто обрав тебе — він прийшов, щоб ти врятувала її.

​Вони приземлилися посеред безкрайнього степу, де висока трава виблискувала під срібним світлом місяця. Тут, у закинутому оазисі, серед руїн древнього міста, їх чекав перший союзник.

​З тіні зруйнованої вежі вийшов чоловік. Він був одягнений у лахміття, яке колись було формою вищого офіцера «Золотої Варти». На його обличчі був страшний шрам, що перетинав око, а за спиною, у тіні, похмуро сопів невеликий, але жилавий піщаний дракон.

​— Калеб... — хрипко промовив чоловік. — Я знав, що ти рано чи пізно зламаєшся. Але не думав, що ти притягнеш із собою Чорне Крило.

​— Бастіане, — Калеб зістрибнув на землю і міцно потиснув руку вигнанцю. — Нам потрібне сховище. І нам потрібна інформація про «Сектор Нуль».

​Бастіан перевів погляд на Емі. Його єдине око розширилося, коли він побачив фіолетові візерунки на її руках.

— Напівдемониця... Значить, чутки були правдою. Ти — донька Маліки. Дівчинка з пророцтва, яку шукали вісімнадцять років.

​— Розкажи мені про мою маму, — Емі зробила крок вперед, і її голос тремтів від напруги. — Що вони з нею роблять?

​Бастіан зітхнув і жестом запросив їх до вогнища, яке він майстерно сховав за руїнами.

— Вони називають це «Дистиляцією Тіні». Маліка — вища демониця, її сила майже безмежна. Магістр Оклі тримає її в коконі з білого нефриту. Вона спить вічним сном, але її магія тече по трубах Академії, живлячи захисні куполи та зброю вершників. Вона не старіє, але її душа... вона повільно вивітрюється. Якщо ми не витягнемо її в найближчі три повні — вона просто згасне, і Академія поглине її рештки, щоб стати непереможною.

​Емі впала на коліна біля вогню. Її світ розлетівся на шматки. Все, що вона вважала правдою, було брехнею. Кожен її подих у цьому світі був можливий лише тому, що її мати страждала в підземеллі.

​Калеб сів поруч і обійняв її за плечі, притягуючи до себе.

— Ми витягнемо її, Емі. Обіцяю. Навіть якщо мені доведеться спалити Академію до самого фундаменту.

​— Це самогубство, — зауважив Бастіан, підкидаючи гілок у вогонь. — У них армія. П'ятсот вершників. Золоті щити, які не проб'є навіть полум'я Азраеля.

​— Нам не потрібна армія, щоб зайти через парадні двері, — Калеб подивився на Емі, і в його очах спалахнув небезпечний вогник. — Емі, ти пам'ятаєш, як ти керувала моєю кров'ю в ущелині? Ми використаємо твій зв'язок із матір'ю. Ти станеш троянським конем.

​Ніч була довгою. Поки Бастіан розповідав про таємні ходи в підземеллях, Калеб та Емі відійшли до Азраеля, який грівся під місячним світлом. Калеб зняв свій важкий обладунок, залишаючись у самій сорочці. Він взяв руки Емі у свої.

​— Кільце показало мені ще дещо, — прошепотів він. — Перший Вершник не був ворогом демонів. Він був коханцем однієї з них. Вся історія Академії заснована на зраді цього кохання. Вони вбили його жінку, а його самого змусили стати символом світла. Азраель пам'ятає цей біль. Тому він обрав нас. Він бачить у нас шанс на спокуту.

​Він нахилився і поцілував її — цього разу ніжно, майже благально.

— Ти — моє серце, Емі. І я клянуся своєю кров’ю, що я буду твоїм мечем у цьому поході. Навіть якщо мені доведеться битися з власним батьком.

​— Твій батько... він один із Магістрів? — жахнулася Емі.

​— Він — Голова Ради, — гірко відповів Калеб. — І він той, хто особисто наклав печатки на твою матір.

​Тепер усе стало на свої місця. Їхня зустріч не була випадковою. Їхнє кохання було не просто почуттям — це була помста самої історії за віки брехні.

​— Тоді ми повернемося туди, — Емі випрямилася, і її демонічна сила спалахнула так яскраво, що навіть Азраель здивовано підняв голову. — Ми повернемося в Академію. Не як втікачі, а як завойовники. Я заберу свою матір, а ти... ти забереш свою свободу.