Розділ 8. Випробування крові та тіні

Чорне марево, що витікало з розщелини в стіні, не було димом. Це була жива темрява, стародавня магія, яка пам’ятала часи, коли дракони та люди були єдиним цілим, а світ не знав поділу на «чистих» та «проклятих». Емі відчула, як її демонічна кров відгукується на цей поклик — вона не лякала її, вона здавалася рідною, як шепіт матері, якого вона ніколи не чула.

​Калеб міцно стиснув її руку. Його долоня була гарячою, а пальці перепліталися з її пальцями так природно, ніби вони робили це все життя.

​— Не відпускай, — прошепотів він. Його голос тремтів від напруги. — Що б ти не побачила там, усередині... пам’ятай, що я тут. Азраель тут.

​Вони зробили крок у темряву.

​Щойно вони перетнули межу, храм за їхніми спинами зник. Вони опинилися в нескінченному просторі, де замість підлоги було дзеркальне чорне озеро, а замість неба — суцільна безодня, всіяна фіолетовими блискавками. Це був ментальний план — місце, де магія випробовувала душу вершника.

​— Дивись, — Емі вказала вперед.

​З темряви почали виринати постаті. Це не були монстри. Це були вони самі, але спотворені своїми найгіршими страхами.

​Перед Калебом постала його копія — вершник у золотих обладунках, але з пустими очима, з яких текла чорна жовч. «Золотий хлопчик», — прошипіло відображення. — «Ти зрадив усе, чому тебе вчили. Ти вбив свою честь заради демониці. Ти — ніщо без своїх правил».

​Калеб зблід. Він відпустив руку Емі, і його тінь почала душити його, обплітаючи шию магічними ланцюгами. Його власна гордість стала його катом.

​А перед Емі з’явилося її відображення — істота з величезними рогами та шкірою, вкритою попелом. «Ти знищиш його», — сміялося чудовисько її власним голосом. — «Твоя кров — це отрута. Ти зведеш з розуму дракона, ти спопелиш Калеба. Ти — монстр, Емі. Ти не заслуговуєш на кохання, лише на страх».

​— Це неправда! — крикнула Емі, але її голос потонув у гуркоті грому. Безодня під її ногами почала тріскатися.

​Вона бачила, як Калеб падає на коліна, як темрява поглинає його золоте світло. Він вірив своїм страхам. Він усе ще боявся своєї сили.

​— Калебе! — Емі кинулася до нього, ігноруючи власного монстра, який намагався вчепитися їй у волосся. Вона впала перед ним на коліна і схопила його за обличчя, змушуючи подивитися на неї. — Подивися на мене! Ти не правила Академії! Ти не їхні закони! Ти — вершник Азраеля, і ти врятував мене не тому, що так велів статут, а тому, що ти так обрав!

​— Я... я втрачаю себе... — прохрипів він, його очі застилала чорнота.

​— Тоді знайди себе в мені! — Емі зробила те, на що не наважувався жоден вершник за тисячу років. Вона порізала свою долоню об його гострий обладунок і притиснула її до його губ, одночасно цілуючи його.

​Її демонічна кров змішалася з його кров'ю вершника.

​Світ вибухнув. Фіолетове і золоте полум’я сплелося в гігантський вихор, розриваючи ілюзії на шматки. Їхні страхи розлетілися попелом. В центрі цього хаосу вони стояли, оточені сяйвом, якого ніколи не бачило небо. Це була магія Кровного Зв'язку — найвищий ступінь єднання, коли двоє стають одним цілим.

​Раптом простір навколо них почав стискатися, поки вони знову не опинилися в залі храму. Але тепер на вівтарі, що стояв у центрі, лежав артефакт — два кільця, викувані з луски Першого Дракона, з’єднані тонким ланцюжком із чорного діаманта.

​— Спадщина Першого Хазяїна, — прошепотів Калеб. Він піднявся на ноги, відчуваючи, як його сила повернулася до нього, але тепер вона була іншою — спокійною, темною і безмежною. — Він знав, що одного дня прийдуть двоє, які зможуть прийняти темряву і світло одночасно.

​Калеб взяв артефакт. Ланцюжок миттєво зник, а кільця самі ковзнули на їхні пальці. У ту ж секунду десь глибоко в їхній свідомості пролунав голос Азраеля — чіткий, зрозумілий, могутній:

«Тепер ви готові. Тепер ви — мої очі та мої крила. Академія йде за нами. Вони вже близько».

​Калеб і Емі переглянулися. Вони відчували одне одного: кожну думку, кожне серцебиття. Навіть на відстані вони тепер були неподільні.

​— Вони прислали за нами каральний загін, — сказав Калеб, дістаючи меч, який тепер світився чорним полум’ям. — П’ять золотих драконів. Мої колишні друзі.

​— Тоді покажемо їм, що таке справжнє небо, — Емі вийшла з храму на берег, де Азраель уже розправляв крила. Дракон виріс у розмірах, його луска стала непробивною бронею, а з ніздрів виривалося фіолетове полум’я.

​Вони застрибнули в сідло. Калеб не сідав позаду — він сів на спеціальне місце для ближнього бою, а Емі зайняла місце головного пілота-мага. Тепер вони працювали як ідеальний механізм.

​На горизонті з'явилися п'ять золотих цяток — вершники Академії наближалися на величезній швидкості. Вони прийшли вбивати.

​— Емі, — Калеб на мить накрив її руку своєю. — Я ніколи не думав, що мій світ зруйнується так красиво. Дякую тобі за це.

​— Наш світ тільки починається, Калебе, — відповіла вона, смикаючи поводи. — Азраелю, в бій!

​Чорний дракон злетів вертикально вгору, прорізаючи туман, як ніж прорізає папір. Сьогодні Острів Туманів мав стати свідком битви, про яку складатимуть легенди... або про яку ніхто не дізнається, бо від ворогів залишиться лише попіл.