Розділ 7 . Острів покинутих душ та поцілунок тіней

Хмари розступилися лише під ранок, коли Азраель почав знижуватися над безмежним океаном. Посеред свинцевих хвиль, оповитий густим, майже відчутним на дотик туманом, височів Острів Туманів. Це місце не було позначене на жодній карті Академії. Легенди свідчили, що саме тут закінчив свій шлях Перший Вершник, і саме тут магія драконів була настільки концентрованою, що звичайні люди божеволіли за лічені години.

​Але Емі не була звичайною. Вона відчувала, як кожна пора її шкіри вбирає цей вологий, насичений силою туман. Калеб позаду неї був напружений, як струна. Його руки, що все ще міцно тримали її за талію, тремтіли — не від страху, а від колосальної напруги. Використання забороненої магії в Академії виснажило його сильніше, ніж він хотів показувати.

​Азраель приземлився на вузьку смужку чорного піску біля підніжжя скелі, в якій виднілася арка стародавнього храму. Щойно вони торкнулися землі, дракон важко опустився на живіт і склав крила. Він вичерпав усі сили, щоб доправити їх сюди.

​Емі першою зіскочила на пісок. Калеб спробував зробити те саме, але його коліна підкосилися, і він ледь не впав. Дівчина вчасно підхопила його.

​— Тобі треба відпочити, — тихо сказала вона, допомагаючи йому спертися на бік дракона. — Ти віддав занадто багато сил тому щиту.

​— Я мав... захистити... — прохрипів Калеб, намагаючись відштовхнути її руку, але в нього просто не було сил. — В Академії кажуть, що напівдемони приносять лише смерть. Але сьогодні смерть прийшла від моїх братів по зброї. Яка іронія...

​Емі допомогла йому дійти до входу в храм, де було сухо і затишно. Всередині все було вкрите пилом віків, але на стінах все ще можна було розгледіти фрески: величезний чорний дракон і чоловік, у якого з очей виривалося таке ж фіолетове полум’я, як у Емі.

​Вона розвела невелике багаття за допомогою своєї магії — вогонь був не рудим, а темно-червоним. Калеб сидів, притулившись до колони, і спостерігав за нею. Його погляд був дивним — сумішшю болю, визнання та чогось, що він більше не міг приховувати за гордістю.

​— Знаєш, чому я так ненавидів тебе з першої хвилини? — раптом спитав він. Його голос лунав лунко під склепінням храму.

​— Бо я напівкровка. Бо я забрала увагу твого дракона.

​— Ні, — Калеб гірко посміхнувся і заплющив очі. — Бо я все життя боровся з власною темрявою. Мій рід... ми не завжди були золотими лицарями. У наших жилах теж тече стара магія, близька до демонічної. Але Академія вчить нас пригнічувати її. Нас вчать бути ідеальними інструментами світла. Коли з'явилася ти — така вільна у своїй силі, така дика і справжня — я злякався. Я побачив у тобі все те, що так старанно вбивав у собі.

​Він розплющив очі і подивився на свою тремтячу руку.

— Я ревнував Азраеля, бо він побачив у тобі те, що я забороняв собі бачити в дзеркалі. Він обрав тебе, бо ти — його справжня суть. Ти — полум'я, а я... я лише попіл, який намагався видати себе за золото.

​Емі підійшла ближче і сіла поруч з ним на холодну підлогу. Вона не знала, що сказати. Весь цей час вона бачила в ньому ворога, але тепер бачила лише поранену душу, таку ж самотню, як і її власна.

​— Ти врятував мене сьогодні, — нагадала вона. — Ти міг залишити мене там і виправдатися перед Радою. Твій статус був би в безпеці.

​— Без тебе я б ніколи не повернув Азраеля в небо, — він повернув до неї голову, і їхні обличчя опинилися зовсім поруч. — І без тебе я б ніколи не дізнався, що означає літати по-справжньому. Коли я за твоєю спиною, коли ми одне ціле... я вперше відчуваю, що я на своєму місці.

​У храмі запала тиша, яку порушувало лише потріскування магічного багаття. Напруга між ними стала майже фізичною. Калеб повільно простягнув руку і заправив пасмо темного волосся Емі за вухо. Його пальці затрималися на її щоці, і цього разу вона не відсахнулася. Навпаки, вона відчула, як її власна темна енергія тягнеться до нього, шукаючи споріднену силу.

​— Нас шукатимуть, — прошепотіла вона, дивлячись у його золотаві очі.

​— Нехай шукають, — відповів він. — На цьому острові ми знайдемо те, що належало Першому Вершнику. Магію, яка не ділиться на світло і темряву. Магію Крові та Луски. І коли ми повернемося... ми самі станемо законом.

​Він нахилився ближче, і їхні губи нарешті зустрілися. Це не було ніжним поцілунком із казок. Це був вибух двох стихій, зіткнення льоду та полум’я. В цьому поцілунку було все: їхня ненависть, їхній страх, їхні ревнощі та те несамовиті почуття, яке вони обидва так довго заперечували.

​За стінами храму Азраель підняв голову і видав низький, вібруючий звук, що прокотився островом. Він відчув, як розірваний надвоє зв'язок нарешті зцілився. Тепер у нього був не просто один вершник чи два — у нього було Серце і Воля, об'єднані в одне ціле.

​Цієї ночі в покинутому храмі вони перестали бути курсантом та ізгоєм. Вони стали Вершниками Чорного Сонця. А попереду на них чекало те, що приховав Перший Хазяїн: випробування, яке або зробить їх богами, або спопелить їхні душі назавжди.

​— Калебе... — Емі відсторонилася, важко дихаючи. Її демонічні знаки на руках пульсували світлом. — Подивися на стіну.

​Там, де фреска зображувала Першого Вершника, камінь почав розсуватися, відкриваючи прохід углиб гори. Звідти повільно випливало чорне марево.

​— Схоже, хазяїн залишив нам подарунок, — Калеб підвівся, попри втому, і простягнув їй руку. — Ти готова дізнатися, чому Азраель обрав саме нас?