Розділ 6 . Ніч розбитих дзеркал та попіл зради

Після балу повітря в Академії здавалося наелектризованим. Емі майже бігла довгими кам’яними коридорами до своєї вежі. Музика все ще відлунювала в її вухах, а те місце на талії, де лежала рука Калеба, пекло так, ніби він залишив там невидиме клеймо. Вона задихалася від суперечливих емоцій: люті на аристократів, які дивилися на неї як на бруд, і незрозумілого тремтіння, яке викликав цей холодний, гордий вершник.

​Вона влетіла до своєї кімнати і з силою зачинила двері, притулившись до них спиною. Скинувши важкі туфлі, Емі підійшла до вікна. Надворі панувала глибока ніч. Азраель не спав. Вона бачила його величезний силует на площі — він підняв голову і випустив тонку цівку диму, відчуваючи її неспокій.

​— Тобі теж не спиться, великий звіре? — прошепотіла вона, притулившись лобом до холодного скла.

​Раптом тиша розірвалася. Емі почула тонкий дзвін розбитого скла не у своїй кімнаті, а десь зовсім поруч. Потім — тихий тупіт ніг у коридорі. Її демонічні інстинкти, загострені роками виживання в лісі, закричали про небезпеку. Вона не встигла навіть схопити ніж, як двері її кімнати буквально вилетіли з петель від потужного магічного удару.

​На порозі стояли троє чоловіків у чорних плащах вершників, але їхні обличчя були приховані масками. У руках одного з них виблискував «Списоносець Світла» — артефакт, створений спеціально для вбивства демонів.

​— Помилка природи має бути виправлена, — процідив один із них. Голос здався їй знайомим — це був один із наближених друзів Калеба. — Азраель повернеться до справжнього господаря, щойно ти перетворишся на попіл.

​Перший закляття вдарило в стіну прямо над її головою, розсипавши тисячі іскр. Емі кинулася вбік, відчуваючи, як у грудях розгорається демонічне полум’я. Її очі запалали фіолетовим, нігті видовжилися, перетворюючись на кігті. Вона була готова битися до смерті.

​— Спробуйте, — прошипіла вона, готуючись до стрибка.

​Але наступний удар артефакту був занадто швидким. Сліпучий промінь білого світла мав прошити її серце, але за мить до зіткнення перед нею виникла висока постать.

​Калеб.

​Він не був у парадних обладунках. Лише тонка біла сорочка, розстебнута на грудях, і меч у руці. Він виставив перед собою долоню, і навколо них розквітла сфера темного щита — магія, яку вершникам світлих драконів було суворо заборонено використовувати. Це була магія крові, магія, що зв’язувала його з Азраелем на значно глибшому, забороненому рівні.

​— Геть, — голос Калеба був тихим, але в ньому відчувалася міць розгніваного бога. — Якщо ви зробите ще хоч крок, я забуду, що ми разом вчилися. Я згодую вас Азраелю по шматках.

​— Калебе, ти не розумієш! — вигукнув один із нападників, опускаючи зброю. — Ми робимо це для тебе! Вона псує твою кров, вона забирає твого дракона! Рада підтримає нас!

​— Я — і є Рада в цій вежі, — Калеб зробив крок вперед, і тінь від його постаті раптом виросла, перетворюючись на силует крилатого монстра. — Зникніть. Зараз.

​Нападники, відчувши силу, проти якої у них не було шансів, позадкували і зникли в темряві коридору. Калеб ще кілька секунд стояв нерухомо, його дихання було важким і нерівним. Потім він повільно повернувся до Емі.

​Його обличчя було блідим, а з кутика рота текла цівка крові — використання забороненої магії вимагало високої ціни.

​— Ти... ти поранений? — Емі мимоволі зробила крок до нього, забувши про власну трансформацію. Її кігті повільно зникали, а очі поверталися до звичайного кольору.

​— Це дрібниці, — він витер кров тильною стороною долоні. Його погляд зупинився на її розтріпаному волоссі та переляканих очах. — Вони повернуться. Не ці, то інші. Академія — це золота клітка, Емі. І сьогодні я зрозумів, що двері цієї клітки зачинені і для мене також.

​Він підійшов до вікна і свиснув. Азраель, який весь цей час напружено чекав під вежею, миттєво злетів і вчепився кігтями за підвіконня, струснувши всю будівлю. Його величезна голова з’явилася в отворі вікна. Дракон глухо загарчав, дивлячись на Калеба, а потім ніжно ткнувся носом у руку Емі.

​— Сідай, — скомандував Калеб.

​— Куди? Зараз ніч, нас стратять за самовільний виліт!

​— Нас і так стратять, Емі. Ти бачила мою магію. Вони не прощають таких секретів. Ми летимо туди, де ніхто не наважиться нас шукати — на Острів Туманів. Нам треба навчитися воювати разом, по-справжньому. Без правил Академії.

​Калеб допоміг їй піднятися на спину дракона. Цього разу він не сідав позаду. Він став на коліна в сідлі, обличчям до неї, і взяв її обличчя у свої гарячі долоні.

​— Азраель обрав тебе не просто так, — прошепотів він, і в світлі місяця його очі здавалися рідким золотом. — Він знав, що я самотній. Він знав, що я задихаюся тут. Ти — не мій «ключ», Емі. Ти — моє звільнення.

​Він сів позаду, міцно притиснувши її до себе. Азраель відштовхнувся від вежі, розбиваючи крилами залишки скла в сусідніх вікнах. Вони здійнялися вище хмар, де панував лише холодний вітер і зірки.

​— Тримайся, — сказав він їй на вухо. — Сьогодні ми перетнемо межу, після якої шляху назад немає. Ти готова стати справжньою Вершницею Чорного Полум'я?

​Емі замість відповіді накрила його руки своїми. Вона відчула, як їхня магія — його темна воля і її демонічна сила — почали переплітатися, створюючи навколо дракона захисний кокон. Азраель радісно рикнув, відчуваючи, як його вершники нарешті стали єдиним цілим.

​Вони летіли в невідомість, залишаючи за спиною вогні Академії, що ставала для них минулим. Попереду був Острів Туманів, де перший хазяїн Азраеля залишив таємницю, яку могли розкрити лише двоє.