Дно у прірви

Ранок настав занадто швидко. Здавалося, маківка тільки-но торкнулася подушки, як різкий, пронизливий звук бойового рогу сповістив, що час підводитися. Проспати таке було просто неможливо — цей звук продирав до самих кісток. Голова чомусь нещадно боліла, хоча я вчора й краплі в рот не брала. Моїм сусідкам точно було в рази гірше. Асторія заскиглила і сховала голову під подушку, жалібно стогнучи. Марина ж оговталася швидше — вона підвелася, одразу скривившись від болю. Після вчорашнього покарання наші м’язи палали пекельним вогнем.

— Сильно болить бік? — тихо поцікавилася я в Марини.

— Бувало й гірше, — сухо відмахнулася вона.

Її залізна стійкість наштовхнула мене на гнітючу думку: схоже, отримувати синці для неї було звичною справою. У пам'яті миттєво виринули її вчорашні слова про батька. Невже він її лупцював? Що за батько здатний так учинити з власною донькою? Я не наважилася запитати про це прямо — захоче, колись сама розповість.

На вулиці нас зустрів пронизливий, майже крижаний осінній вітер. Останні залишки тепла змило нічною прохолодою. Студенти повільно збиралися на плацу для шикування. Видовище було жалюгідним: усім вечірка вилізла боком, половина хлопців узагалі ще не протверезіла, дехто ледь тримався на ногах, блідий і зелений. Я глибоко вдихнула на повні груди свіже, вологе повітря. Гострий вітерець трохи протверезив думки, але тіло все одно благало про пощаду.

Коли курсанти з горем пополам нарешті вишикувалися в шеренгу, небо над нами розітнув свист. Просто з хмар, склавши крила, каменем униз кинувся дракон. За мить до зіткнення з землею він різко розправив їх і ефектно приземлився на зігнуті ноги, піднявши в повітря куряву й дрібні камінці. На вигляд він був лише на пару років старшим за нас усіх. Ефектно падати з неба — нас тут теж цього навчать?

— Шикуйсь! — скомандував він.

Хлопець повільно пішов уздовж шеренги, обводячи нас уважним, оцінюючим поглядом і не поспішаючи представлятися.

— Я лейтенант Чейз, — нарешті заговорив він, зупинившись по центру. — Полковник Неро відбув на термінове завдання з генералом Гроу. Тому періодично вашими фізичними тренуваннями, окрім теоретичних занять у класах, займатимуся я. І сьогодні моє завдання — оцінити вашу готовність до зустрічі з ворогом. Нагадайте мені, з ким саме ми ведемо війну?

— З безкрилими! — гоготнув хтось із кінця строю, очевидно, намагаючись видатися дотепним.

— І це перша ваша помилка — недооцінювати ворога, — миттєво відрізав Чейз, і його голос став холоднішим за ранковий вітер. — Крила — це не завжди перевага. На них не можна покладатися наосліп.

— Як же так? У цьому ж наша головна сила, — почулося невдоволене шепотіння серед курсантів.

— Завжди можна злетіти або заскочити зненацька... — тихо буркнув інший дракон.

— Саме так і думали тисячі наших воїнів, через що й загинули, — жорстко перервав їх лейтенант. — Ваш ворог хитрий. Безкрилі використовують безліч магічних пасток, мета яких — спіймати нас у повітрі або пошкодити перетинки. А з пропаленими чи розірваними крилами ви швидко заземлитеся насмерть. Ось так ми й підійшли до нашого сьогоднішнього тестування. Всі пам’ятають ущелину, через яку ви діставалися до воріт академії?

Чейз зачекав, поки по шерензі прокотиться ствердне кивання. Побачивши полегшення на обличчях студентів, які, мабуть, подумали, що на них чекає звичайна прогулянка, лейтенант хижо посміхнувся. Він витяг із сумки рулон і кинув його в руки найближчому дракону. Це був широкий еластичний бинт.

— Вам потрібно дістатися туди ж, на те саме плато, — тихо, але так, щоб почув кожен, додав Чейз. — Але без крил. Зв'язаними.

Я на мить застигла, гарячково осмислюючи почуте. Без крил?! Ми ледь долетіли туди, ледь не повбивавшись по дорозі! Там же суцільні кручі, урвища й гострі, мов бритва, кам'яні шпилі! Я взагалі не була певна, що туди можна дійти пішки й вижити. І, судячи з блідих облич та приголомшеної тиші навколо, такого невтішного висновку дійшла не лише я.

Він указав на велику купу, що лежала ліворуч від брами. Раніше я навіть не звернула на неї уваги, а тепер, пригледівшись, нарешті зрозуміла, що це таке. Бинти, мотузки та альпіністські гаки-кішки. Я приблизно здогадувалася, що останні мають допомогти нам здолати цей смертельний маршрут, але як усім цим користуватися — не мала жодного уявлення.

На подив для багатьох, першою оговталася й рушила до купи Марина. За нею потроху почали підтягуватися й інші. Невдовзі двісті драконів, як один, складали свої зазвичай розправлені крила впритул до спини та туго їх бинтували. Це були напрочуд дивні, навіть дикі відчуття. Центр ваги миттєво змістився, балансувати стало незвично, а ще тілу раптом забракло звичного відчуття вітру на перетинках. Ми ніби вмить позбулися частини самих себе.

Асторія, крім крил, почала ретельно бинтувати ще й свої зап'ястя.

— А це навіщо? — здивовано запитала я, спостерігаючи за її впевненими рухами.

— Так рукам буде легше, коли хапатимемося за скелі, — пояснила вона, не відриваючись від справи. — Менше шансів обдертися об гостре каміння до крові.

Це була надзвичайно слушна думка, тож я швидко перейняла її досвід.

Потім я спробувала зробити кілька легких нахилів убік та вперед і з жахом виявила, що забинтовані крила взагалі не дозволяють нормально зігнутися. Ні, так справа не піде — у горах потрібна гнучкість. Позмагавшись із тугими полотнами, я перев'язала їх трохи інакше: склала щільніше одне до одного і зафіксувала бинт лише на рівні грудей, залишивши поперек вільним, аби пов’язка не сковувала рухів.

Лейтенант Чейз тим часом узявся за інструктаж. Він коротко й жорстко пояснив, як правильно закидати гаки, як перевіряти надійність кріплення у розколинах скель і як розподіляти вагу тіла, аби мотузка не перетерлася об гострі краї шпилів. Спостерігати за ним було одне задоволення — кожна дія була відточена до автоматизму. Закінчивши пояснення, лейтенант упевнено вхопився за заздалегідь закріплений товстий канат і без жодних вагань стрибнув із кручі за воротами просто вглиб ущелини.