Таємний рятівник

Сходи з третього поверху вели прямо у просторий хол замку. Звідси, якщо дивитися прямо, коридор вів до кабінету генерала, ліворуч був лазарет, з якого щойно виписали Асторію, а праворуч — велика їдальня. Втім, нам навіть не потрібні були вказівники. Ми могли б відшукати її виключно по запаху: насичені, густі аромати печеного мʼяса, спецій та свіжоспеченого хліба миттєво заповнили все навколо, викликаючи шалене слиновиділення.

З відчинених дверей їдальні долинав стоголосий гомін, сміх та голосний стукіт столових приборів. Життя там вирувало на повну.

— Я зараз когось вкушу, якщо мене негайно не нагодують! — напівжартома, напіввимогливо простогнала Асторія, притискаючи долоню до живота.

Я була з нею повністю згодна — мій шлунок уже теж готовий був співати серенади.

Одразу від самого входу тягнулася невеличка шеренга курсантів із підносами в руках, які терпляче чекали своєї черги. Коли ми прилаштувалися в хвіст, я помітила, як на нас знову почали кидати зацікавлені погляди. Хтось шепотівся, хтось розглядав крила Асторії, хтось затримував погляд на мені чи Марині. Та, на щастя, ніхто не ліз із дурними жартами чи питаннями. Голод серед присутніх явно був сильнішим за цікавість.

Нарешті настала і наша черга. Ми взяли важкі металеві підноси, і коли я ступила до довгої лінії роздачі, мої очі просто розбіглися. Я страшенно розгубилася. Тиснява, шум, але головне — їжа. Ніколи в житті я не бачила одразу стільки їжі в одному місці. Величезні тарелі з соковитим смаженим м'ясом, каструлі з духмяною кашею, политою підливкою, купи свіжої зелені, пухкі пиріжки та глеки з узваром. Бери — скільки влізе.

Я дивилася на це гастрономічне безумство, і замість радості моє серце раптом стислося від тупого, пригніченого болю.

«От би хоч трішки цього всього відправити додому… — промайнула сороміцька, безпорадна думка. — Чи їли вони взагалі сьогодні бодай щось? Як там мама, сестрички?..»

Уява малювала бідну, напівпорожню кухню вдома, і цей контраст із ситим, багатим замком був настільки разючим, що гіркий ком миттєво підкотив до горла. Апетит, який щойно змушував ковтати слину, кудись безслідно зник, лишивши по собі лише важкість у грудях.

— Гей, ти чого застигла? — тихо, але турботливо запитала Марина, торкнувшись мого плеча і змушуючи повернутися в реальність.

Я не встигла відповісти.

— Що, їжі ніколи не бачила? Давай, рухайся, не затримуй чергу! — грубий поштовх у бік ледь не змусив мене випустити піднос із рук.

Я розвернулася і наштовхнулася поглядом на зухвале, всіяне ластовинням обличчя. Рудий близнюк. Один із тих братів-розбишак, котрих я вже бачила на ранковому відборі. Він дивився на мене з викликом, навіть не думаючи перепрошувати.

Проте за мене заступилися миттєво. І дуже ефектно.

— Я тебе памʼятаю! Це ти мене вранці ледь не вбив! — вибухнула Асторія.

Вона не стала витрачати час на зайві слова. Дракониця крокнула вперед, і її кулак із глухим, соковитим звуком прилетів точно в челепу рудого. Хлопець відсахнувся, ледь втримавши рівновагу, а кілька курсантів поруч у їдальні аж притихли, передчуваючи бійку.

— Заспокойся, шалена! Взагалі-то, то був я. І на відборі кожен сам за себе, лялечко, — з-за спини потерпілого виринув другий брат, абсолютно ідентичний першому, хіба що зі злорадною посмішкою на губах. Він оцінююче окинув Асторію поглядом від голови до кінчиків крил. — Але ми можемо домовитися. Наступного разу я міг би тебе захищати…

Не чекаючи згоди, його ліва лапа по-хазяйськи опустилася і лягла їй прямо на сідницю.

Лице Асторіі в ту ж секунду скипіло, ставши багровим від люті. Здавалося, з її ніздрей от-от вирветься справжній драконячий вогонь.

— Якщо не хочеш втратити кінцівку, краще тримай свої граблі при собі! — просичала вона, а її нігті на руках якось підозріло подовжилися, стаючи схожими на кігті.

Хлопець артистично підняв руки догори, відступаючи на крок, хоча в його очах усе ще стрибали бісики.

— Ей, тихо-тихо, я нічого такого не зробив. Але моя пропозиція в силі, красуне.

— Засунь її собі в ду…

— Пішли вже! — перебила я її, перехоплюючи драконицю під лікоть і силою відтягуючи від гріха подалі.

У нас і без цих рудих нахаб уваги в їдальні було через край, а розпочинати перший вечір із догани від генерала за погром на роздачі їжі зовсім не хотілося. Марина прикрила нас зі спини, опікши близнюків таким крижаним поглядом, що той міг би заморозити багаття.

Вільних місць у залі було обмаль. Курсанти сиділи щільно, голосно обговорюючи перший день. Та ми все ж змогли відшукати невеликий, трохи захитаний стіл аж у самому кутку їдальні, подалі від галасливого центру та наглих братів.

Я з гуркотом плюхнула свою тацю на дерев'яну поверхню і безсило опустилася на стілець. Перед очима все ще стояли обличчя домашніх, у вухах гуділи погрози Асторії, а шлунок, попри шалений запах м'яса, скрутило тугим вузлом. Я дивилася на тарілку і була абсолютно не певна, що взагалі зможу заштовхнути в себе бодай шматок.

Я тихо колупалася виделкою в соковитому рагу. Шматочки мʼяса були настільки ніжними й м'якими, що буквально розвалювалися від найменшого дотику, а густа підливка пахла просто божественно. Але їжа не лізла в горло.

— Взагалі-то, їжу прийнято їсти, а не гіпнотизувати, — натякнула Марина, витончено відправляючи шматочок овоча до рота й пильно спостерігаючи за мною.

— Як я можу спокійно їсти, коли мої сестри вдома, можливо, сидять голодні? — глухо відказала я, опустивши очі.

Марина зітхнула, відклала прибори й серйозно подивилася на мене.

— Тобі чесно сказати? Це страждання заради страждання, Лін. Подумай сама: чим ти їм допоможеш, якщо теж будеш голодувати? Ослабнеш, не матимеш сил на завтрашні тренування, облажаєшся — і тебе просто виженуть звідси. Відповідно, стипендію ти не отримаєш, контракт і поготів. І що далі? Повернешся назад, і ви знову сидітимете разом голодні. Твоя ситість зараз — це їхнє виживання завтра.

Я завмерла. Обдумавши її слова, я змушена була визнати, що Марина права. Жорстоко права. Закусивши губу, я рішуче зачерпнула повну виделку рагу і сунула до рота.