Заселення

Двері безшумно відкрилися, тільки-но я повернула ключ у скважині. Жодного рипіння чи заїдання — зовсім не те що вхідні в моїй оселі вдома. Неймовірно, але не скажеш, що минуло менше двох днів, як я лишила рідну домівку. А здавалося — ціла вічність.

«Як там мої? Чи ліпше мамі?» — звична тривога знову стиснула серце, але я змусила себе вдихнути глибше і роззирнутися.

Шпалери в дрібні квіточки, які викликали стільки смішків та жартів, у реальності виявилися не такими й кошмарними. Навіть навпаки, додавали затишку. Взагалі вся кімната була доволі лаконічною, без жодної химерної розкоші: міцні прості меблі з темного дерева, чисті лінії й жодного зайвого мотлоху.

Три однакових ліжка ділили простір на рівні зони. Поряд тулилися шафа та столи. Я, не вагаючись, обрала собі місце біля вікна. Вночі крізь великі шиби буде добре видно зорі. Я з дитинства часто засинала, просто дивлячись на них. Це завжди трохи заспокоювало, повертало відчуття землі під ногами.

Марина ж мовчки пройшла вглиб і зайняла ліжко біля стіни, лишивши місце по центру для Асторії. Біля цього «центрального» ліжка вже рівними вежами височіли її валізи. На відміну від мене, яка весь цей довгий шлях вперто тягнула вузол з пожитками в руках, інші абітурієнти були куди кмітливішими. Виявляється, важкі речі можна було просто лишити на скелі, і їх доставили прямо під двері. Валізи Марини також слухняно чекали тут, біля підніжжя ліжка.

Всі мої небагаті речі помістилися в одну маленьку тумбочку. Я якраз закривала шухляду, коли коридор здригнувся від глухого звуку.

Бумць!

Наші двері аж затремтіли в рамі, ніби в них хтось врізався з розгону.

Марина насупилася, рішуче підійшла і смикнула ручку на себе, щоб зрозуміти, що там взагалі відбувається. Одразу з десяток зацікавлених, розширених від збудження пар очей визирнуло з напівтемного проходу. Коридор гудів, наче розтривожений вулик.

— Привіт… ми ем… — привітався якийсь хлопець, сором'язливо чухаючи потилицю під нашими поглядами.

— Там внизу, в холі, буде щось на кшталт вечірки! — вигукнулв з-за його спини інший дракон. — Для знайомства першокурсників. Ви приходьте?

— Ми подумаємо, — відрізала Марина і з гучним сухорлявим звуком хлопнула дверима прямо перед їхніми зацікавленими носами.

Вона повернула замок і виразно закотила очі до стелі.

— За що ти так з ними? — не стримала я посмішки. — Їм просто цікаво. Вони ж не кусаються.

— Ну звісно, — пирхнула Марина, спираючись спиною на зачинені двері. — Вони молоді, сповнені надій, і їх тут сотні. А нас таких — троє на всю академію. Будемо там як експонати в музеї.

— Ну, взагалі-то двоє, — м'яко нагадала я їй про свою особливість і підняла руку, демонструючи чіткий контур мітки на шкірі. — А я — бракований товар. Навряд чи комусь цікаво знайомитися з тією, чия доля вже вирішена.

Марина раптом серйозно подивилася на мене, її погляд пом'якшав, але в ньому з'явився випробувальний вогник.

— Точно… Мітка. Ти вже когось підозрюєш із тутешніх? Що робитимеш, якщо твій Істинний виявиться якимось пихатим лордом і не захоче, щоб ти воювала чи взагалі навчалася? Ти ж знаєш правила: за бажанням чоловіка ти можеш просто вийти заміж і забути про полігони.

Я замовкла, розгладжуючи покривало на ліжку. Я думала про це. Думала кожну вільну хвилину, і чесно — вже остаточно заплуталася. Сама не знала, чого хочу насправді. Раніше все було простіше: я просто хотіла отримати диплом і врятувати сімʼю від злиднів. А тепер?

Згадався свист вітру у вухах, крики інструкторів та шалений стукіт власного серця.

— Мені сподобалася ранкова гонка, — тихо зізналася я, підводячи очі на подругу. — Цей адреналін, що циркулює по венах разом із магією… небезпека, від якої паморочиться в голові. Я не хочу ховатися за чиєюсь спиною.

Марина зацікавлено підняла брову, але промовчала.

— А ти? — запитала я, щоб швидше перевести розмову з моєї болючої теми. — Ти що тут шукаєш? 

— Я? — Марина гірко посміхнулася, і в її очах на мить промайнуло щось темне, глибоке. — Я просто втікла від батька. Його планів на моє життя та моє майбутнє. 

Розпитати детальніше, що саме означали її слова, я не встигла. Двері, які Марина щойно зачинила, знову злетіли з петель. Точніше, вони з грохотом розчинилися, і в кімнату залетіла Асторія.

В прямому сенсі слова — залетіла, ледь не збивши Марину з ніг. Обидва її крила були широко розкриті,   І, на мій подив, поранене крило виглядало абсолютно цілим. 
— Тебе так швидко підлатали? — здивовано вигукнула я, підводячись із ліжка. — Ти виглядаєш повністю здоровою!

— Я сама в шоці! — відповіла Асторія, з неприхованим захопленням складаючи крила за спиною. Вони слухняно притислися до її лопаток, більше не завдаючи жодного болю. — Думала, що проваляюся в лікарні з тиждень, якщо не більше. Але їхні методи лікування тут просто класні!

Вона пройшла вглиб кімнати і з розгону впала на своє ліжко по центру, від чого матрац підстрибнув.

— А головний лікар… о, дівчата, він так чаклує руками! — Асторія замріяно закотила очі, активно жестикулюючи. — Чесно, просто провів долонею над крилом, одним рухом вправив кістку — я навіть писнути не встигла — і все зрослося прямо на очах. Просто дивина якась! Я почуваю себе чудово. Тільки… — вона раптом жалібно зморщила носа, і в її животі пролунало цілком земне й дуже гучне бурчання. — Коли нас годуватимуть? Я їсти хочу страшенно! Наче рік голодувала.

Марина, яка досі стояла біля дверей, тихо засміялася і поправила пасмо волосся.

— То ходімо, — підтримала я, відчуваючи, як від згадки про їжу в роті миттєво набігла слина. — Мені й справді вже дуже хочеться їсти. Після тієї ранкової гонки шлунок готовий перетравити сам себе.