Плац

Врешті-решт леді Деметра залишилася цілком задоволеною нашим новим виглядом. Вона востаннє поглянула на нас, кивнула своїм думкам і відпустила мене з Мариною назад до інших курсантів. Асторію ж, яка вже ледве трималася на ногах від болю, старенька дбайливо підхопила під руку і повела в інше крило замку — до медиків.

Виходячи в довгий похмурий коридор і вже виразно чуючи крізь стіни приглушений гомін сотень чоловічих голосів, я раптом притримала Марину за лікоть, змусивши її зупинитися.

— Почекай... Ти можеш притримати це в секреті? — тихо, майже благально запитала я, кивнувши на широкий шкіряний браслет, що тепер щільно закривав моє зап'ястя.

Марина здивовано скинула брову, розглядаючи мене так, наче я зсунулася з глузду.

— Хіба ти не хочеш заміж? — щиро не зрозуміла вона. — Більшість дівчат життя б віддали за мітку істинності.

— Все дуже непросто, — зітхнула я, відводячи погляд. — Принаймні зараз, тут... це буде зовсім не на часі. Мені потрібно вчитися, а не шукати нареченого серед натовпу незнайомців.

Марина хвилину мовчала, вивчаючи моє обличчя, а потім байдуже знизала плечима:

— Справа твоя, я мовчатиму. Та не думай, що після цього ми станемо найкращими подружками і я плестиму тобі косички на ніч. Я тут виключно для того, щоб вчитися і вижити.

Я лише мимоволі посміхнулася подумки від її суворості. Ця дівчина мені подобалася все більше. Марина тут же одягла свою звичну маску холодної рішучості й упевненим рухом штовхнула важкі двері, що вели назад у велетенський хол.

Варто було нам переступити поріг, як залу огорнула нова порція свисту, улюлюкання та масних жартів від хлопців, які вже встигли переодягнутися в таку ж темну форму. Ігноруючи цей гул, я розправила плечі і, вдаючи цілковиту байдужість, намагалася непомітно розгледіти якомога більше чужих рук. Погляд гарячково ковзав по зап'ястях драконів, що стояли поруч. Хтось засукував рукава, хтось поправляв ремені... але жодного татуювання — ні з прямими, ні з кривими лініями — я так і не побачила. Більшість рук були абсолютно чистими.

Наші безуспішні оглядини перервав чийсь гучний, роздратований голос, що ехом розкотився під високою стелею холу.

— Що ви тут возитися, як мокрі курки?! Швидко всі надвір, на плац! Влаштували тут дитсадок, — прогримів один із тих драконів, які зустрічали нас разом із генералом Гроу.

Він обвів нас презирливим поглядом, показуючи, що церемонитися з першокурсниками ніхто не збирається, і першим рушив до виходу. Натовп незадоволено загудів, але слухняно рушив за ним — назад, під проливний дощ.

— Не думала, що в цьому проклятому місці знайдеться хоч хтось, вартий моєї уваги, — раптом ледь чутно шепнула Марина, легким кивком головки вказуючи вперед.

Я простежила за її поглядом і миттєво внутрішньо зібралася.

— Фу, ти що, — тихо пирхнула я, намагаючись відігнати дивне відчуття чужого пильного погляду. — Він же вдвоє старший за тебе!

— Не вдвоє, а років на п'ять, максимум на сім, — спокійно заперечила Марина, навіть не повівши бровою. — Це полковник Тіберій Неро. Права рука генерала. Про нього легенди ходять не менш криваві, ніж про самого Гроу.

Полковник і правда мимоволі привертав до себе погляди. Але якщо генерал Гроу заворожував своєю важкою, масивною мужністю та зрілою впевненістю, то полковник Неро мав зовсім інший вигляд. Від нього віяло абсолютною, залізобетонною прохолодою. Чіткі, гострі, немов витесані з темного гірського граніту риси обличчя, тонкі, міцно стиснуті губи й ідеальна військова постава. Чорна форма сиділа на ньому як влита, без жодної зайвої складки. У його фігурі не було нічого кричущого чи особливого — звичайний військовий виконавець, один із багатьох у вищому командуванні, — але від цього виваженого спокою ставало по-справжньому ніяково.

Коли ми проходили повз нього до виходу на плац, полковник Неро на секунду повернув голову в наш бік. Його світлі, холодні очі, схожі на льодяні уламки, байдуже ковзнули по натовпу першокурсників, на долю миті затримавшись на мені. Він ледь помітно, майже невидимо насупився, наче від якогось раптового дискомфорту чи скороминущої думки, і тут же різко відвернувся, продовжуючи підганяти курсантів.

— Рухаємося, рухаємося! Швидше! — знову крикнув хтось попереду.

Марина штовхнула мене ліктем у бік, змушуючи вийти слідом за іншими під проливний дощ — на широкий, залитий водою плац академії.

Поки ми вишиковувалися на безкрайньому кам'яному плацу, шалена злива нарешті вщухла, залишивши після себе лише важкі грозові хмари та глибокі калюжі, у яких відбивалися похмурі вежі замку. Проте черевики, які нам так люб'язно видала леді Деметра, виявилися просто неймовірними — цупка, якісно вичинена шкіра взагалі не пропускала влагу, надійно захищаючи ноги від сирості. Я й не пам'ятала, коли востаннє моє взуття не мокло в таку негоду. У рідному містечку осінь чи весна завжди означали вічно мокрі пальці й застуди, а тут... Відчуття сухого тепла в ногах додало мені такої впевненості.

Генерал Гроу з'явився за кілька хвилин. Він вийшов на широкий кам'яний поміст перед строєм, і двісті брудних, виснажених драконів миттєво затихли. На плацу запанувала тиша.

— Тепер ви хоч трохи схожі на майбутніх бійців, — прогримів його низький голос, розлітаючись над шеренгами. Генерал повільно заклав руки за спину. — Саме в цю секунду, за цими самими горами, іде жорстока війна. Бавитися з вами тут ніхто не буде, у нас просто немає на це часу. Держава дала нам усього вісім місяців, щоб підготувати вас і зробити з цього сирого матеріалу справжнє військо. Вам потрібно навчитися швидко, не вагаючись, приймати холодні й зважені рішення. Бо від кожного вашого рішення на полі бою залежатимуть життя — ваші власні та ваших побратимів.

Він зробив коротку паузу, і його важкий погляд ковзнув по наших обличчях. Полковник Неро стояв трохи позаду генерала, завмерши нерухомою тінню, і його кам'яний профіль здавався абсолютно байдужим до всього.

— Протягом усього навчання ви проходитимете жорсткі проміжні атестації, — продовжив Гроу. — Від ваших балів та успіхів залежатиме ваше майбутнє призначення: чи ви станете елітою в авангарді, чи гнитимете десь у тилових окопах. Ви всі житимете в  кімнатах на третьому та четвертому поверхах лівого крила фортеці. Місця вистачить на всіх. Розселяйтеся самостійно. Вечеря о шостій вечора в загальній їдальні. Хто запізниться бодай на хвилину — залишиться голодним.