Мітка

Відреагувати на в'їдливе зауваження мого рятівника я просто не встигла — за моєю спиною з оглушливим, залізобетонним гуркотом закрилися велетенські ворота Мадаграса. Цей звук відрізав нас від усього іншого світу.

Що сталося з тими трьома сотнями драконів, які не встигли? Чи надали бодай якусь медичну допомогу пораненим, що стікали кров'ю на скелях ущелини? На ці питання ніхто не поспішав відповідати. Тут, за стінами фортеці, невдахи миттєво ставали пустим місцем.

Натомість прямо перед нашим виснаженим, брудним натовпом із грозового неба приземлилося троє драконів на чолі з самим генералом Гроу. Прийнявши людську подобу, вони важким кроком рушили до нас.

Я спробувала підвестися, але спина та крила нестерпно нили від перенапруження, а праву руку раптом обпалило гострим болем. Лише зараз я помітила, що в запалі польоту до м'яса зчесала лікоть об каміння. Та моїй новій знайомій, яка досі судорожно трималася за моє плече, було точно в рази гірше — її обличчя було білим як крейда, а зламане крило безсило волочилося по мокрій траві.

— Вітаю, — прогримів генерал Гроу, зупиняючись і закладаючи руки за спину. Злива стікала по його суворому обличчю із глибоким шрамом, але він, здавалося, цього навіть не помічав. — Сьогодні ви довели, що були кращими серед інших. Проте, скажу чесно, я не очікував насправді побачити в наших рядах цього року хоч одну баришню. А тут одразу три.

Почувши це, сотні заздрісних і ворожих чоловічих очей миттєво пройшлися по нас цунамім. Я гарячково озирнулася і нарешті помітила в іншому кінці натовпу ще одну драконицю — високу, підсмажисту дівчину з коротким темним волоссям і хижим поглядом, яка впевнено трималася на ногах попри втому.

— Насправді ми тепер навіть не розуміємо, де вас селити, — зневажливо кинув один із помічників генерала, косо глипнувши на нас.

Серед курсантів-хлопців почулися перші глумливі смішки.

— Відставити! — рявкнув Гроу так, що сміх миттєво застряг у їхніх горлах. Генерал зробив крок уперед, і в його очах спалахнув небезпечний вогонь. — Вони опинилися тут на рівні з вами. Вони пройшли те саме пекло, що й ви. Попереджаю один раз і для всіх: відтепер ви всі — брати по крилу, і жодних сутичок чи принижень за статтю всередині академії я не терпітиму. Кому дуже кортить помахати кулаками чи показати свою перевагу — швидко опиниться на передовій, у справжній битві. Зрозуміло?

Після цих слів пил багатьох задирак помітно притих. Навіть мій «знайомий» у брудних білих штанцях опустив погляд, незадоволено піджавши губи.

— В холі на вас чекає ваша нова форма, — продовжив генерал, повертаючись до нас спиною. — А весь свій цивільний мотлох викидайте он у ті залізні бочки на виході. В академію ви входите чистими від минулого життя. Леді... за мною.

Я стиснула зуби, стримуючи стогін болю у м'язах, і допомогла підвестися дівчині зі зламаним крилом. Закинувши її здорову руку собі на плечі, ми повільно попрямували за генералом до величезного, похмурого входу в замок. Мені довелося зробити зусилля, щоб кинути свій єдиний вузлик із домашнім одягом у бочку, але я змусила себе це зробити. Казенні чоботи та хліб — ось заради чого я тут.

Поки ми шкандибали темним коридором, дівчина поряд зі мною тихо, ледь чутно прошепотіла крізь зціплені від болю зуби:

— Асторія...

— Лін, — так само тихо відповіла я, міцніше перехоплюючи її за талію.

Я ледь помітно посміхнулася. Що ж, початок покладено. Як мінімум, хоч хтось у цій проклятій, жорстокій академії мені вже був по-справжньому приємний.

Генерал впевнено вів нас повз молодих драконів, які першими дісталися велетенського, витесаного з сірого каменю холу. Хлопці вже не звертали ні на кого уваги: натовп гудів, і абітурієнти просто на ходу, посеред зали, стягували з себе мокрі кофти та сорочки, демонструючи засмаглі торси й міцні крила. Опинившись у самому центрі цього, я відчула, як мої щоки миттєво спалахнули густим рум'янцем. Я трохи зашарілася від такої відвертої безсоромності й поспішила опустити очі в підлогу. Хоча, з іншого боку, чого ще варто було чекати в армії? Те, що генерал кудись веде нас окремо і мені не доведеться переодягатися посеред холу разом з натовпом, — це вже була величезна, просто неймовірна перемога.

Ми пройшли крізь важкі дубові двері в кінці зали, і вчотирьох — генерал, третя мовчазна дракониця, я та Асторія, яка ледве трималася на ногах, — зайшли в простору приймальню. Тут пахло старим пергаментом, сушеною лавандою та воском.

За широким різьбленим столом секретаря сиділа старенька, акуратно вбрана дракониця. Її обличчя було вкрите сіточкою глибоких зморшок, а погляд випромінював таку давню мудрість, що здавалося, вона бачила ще ті часи, коли цей замок тільки-но зводили з дикого каменю.

— Леді Деметра, це студентки нашого сьогоднішнього набору, — рівним, офіційним тоном промовив генерал Гроу, зупиняючись перед її столом. — І їм потрібно підібрати форму відповідного розміру.

Старенька від несподіванки сплеснула сухими долонями, обвівши нас усіх швидким, оцінюючим поглядом. Але її очі миттєво округлилися і зупинилися на Асторії, чиє понівечене ліве крило продовжувало сочитися кров'ю, бруднячи підлогу.

— Лишенько! — сплеснула вона руками, підхоплюючись зі свого крісла з неочікуваною для її віку спритністю. — Та вони ж зовсім ще діти! Потрібен медик, терміново! Даріусе, це все надто жорстоко... Ну навіщо в перший же день влаштовувати таку бійню? Навіщо так знущатися з бідних дівчат?

Почувши своє ім'я, генерал навіть не здригнувся. Лише його щелепа ледь помітно стиснулася, а голос став на тон нижчим, віддаючи сталевим холодком:

— Я не піддаю сумніву вашу компетентність у справах академії, леді Деметро. Тож і ви будьте так ласкаві — не вчіть мене, як загартовувати майбутніх солдатів.

З цими словами генерал розвернувся на підборах і чітким, військовим кроком пішов до свого кабінету, залишивши нас на секретарку. Леді Деметра лише важко зітхнула йому навздогін, а потім знову повернулася до нас, сплескуючи руками, бідкаючись і охаючи над кожним нашим синцем. Від цієї її надмірної, майже материнської турботи та голосних зітхань мені ставало навіть трохи ніяково.