Двісті

Я виплюнула траву, що забилася до рота, і швидким рухом змила залишки рідкої грязюки з обличчя, поспішивши відповзти вбік і звільнити місце для тих, хто ще летів позаду. Купа мала бути запеклою.

Одразу ж за мною на траву один за одним важко приземлилися двоє хлопців. Один із них на радощах від того, що вижив, одразу підскочив і почав якийсь дикий переможний танок. Щоправда, хореографія підвела: він перечепився і своїм тулубом створив доволі м’яку посадку для наступного абітурієнта, який влетів прямо в нього.

— Сто сімдесят три! Сто сімдесят чотири! — невблаганно пролунав сухий вердикт екзаменатора.

Я важко дихала, вдивляючись крізь стіну зливи назад, у полосу перешкод, яку щоно щойно минула. Звідси, з безпечного ракурсу, ця ущелина виглядала ще страшнішою і небезпечнішою. Мабуть, під час самого польоту впритул зі смертю просто не було часу звертати на це увагу — адреналін випалював увесь страх.

Я гарячково шукала очима бодай когось своєї статі. І жодної дівчини на горизонті! Хмари, грім, суцільні мужлани... Хоча ні, зачекай. Одну я таки побачила. Вона пробивалася крізь шторм, але з нею явно щось було не так. Її ліве крило працювало із жахливою затримкою і було викручене під якимось неприродним, зламаним кутом. Я навіть уявити не могла, яких пекельних зусиль і болю їй вартувало просто триматися у повітрі за такої погоди. Проте вона не втрачала надії й уперто летіла вперед, витискаючи з себе останні крихти сил.

— Сто сімдесят п'ять! Сто сімдесят шість! Сто сімдесят сім! — тим часом відраховував голос у воротах.

Я зловила себе на тому, що всіма думками вболівала саме за неї. Щось у цій закривавленій, але незламній дівчині міцно чіпляло мою увагу. А може, мені просто по-жіночому хотілося підтримати нашу стать у цьому проклятому чоловічому закладі.

Тим часом на самому підльоті до воріт утворилася справжня кривава колотнеча. Хлопці йшли на таран, буквально вибивши з дистанції одного нещасного дракона за крок до жаданої лінії. Дивлячись на це м'ясо, я вкотре подумала, що мені ще дуже пощастило не потрапити в польоті під крило якомусь уже зовсім відбитому неадеквату.

Лік невблаганно перейшов за сто дев'яносто п'ять. Час спливав.

Пораненій дівчині лишалося якихось метрів п'ять до рятівних воріт, коли дорогу їй перегородив кремезний драчун з рудими крилами та розпатланим рудим волоссям. Зі звірячою усмішкою він з усього розмаху вдарив її прямо по травмованому крилу, штовхаючи на скелю.

— О ні, соплячкам тут не місце! — реготнув він.

Відбивши її, рудий заклав віраж і полетів назустріч іншому дракону, який виявився його точною копією — мабуть, брат-близнюк.

— Давай, махай крилами! — крикнув він братові. — Я тут прикриваю твою ліниву дупу!

Ну це вже було вкрай паскудно. Навіть для цього місця.

Дівчина з диким зойком влетіла в камінь і в останню мить вхопилася тонкою рукою за гострий виступ скелі. Одним тільки богам було відомо, як вона з диким болем у крилі не звалилася вниз, у прірву. Вона висіла над безоднею, а сили її пальців танули.

Я не знала, чи це дозволено правилами. Та якщо в цій академії дозволено безкарно калічити один одного ради забави, значить, і допомагати теж дозволено! Не роздумуючи більше ні секунди, я знову випустила крила, вилетіла назад за ворота і впритул підлетіла до дівчини, зависнувши над урвищем.

— Хапай! — крикнула я, щосили протягуючи їй руку.

Тим часом два рудих брати-близнюки синхронно, з переможним гуркотом приземлилися на газон за межами воріт.

— Сто дев'яносто шість! Сто дев'яносто сім! — пролунав голос.

Дівчина знизу розплющила повні сліз очі й мертвою хваткою вхопила мою долоню. І тут я зрозуміла, яку дурницю вкоїла. Я абсолютно не врахувала, що навіть така тонка дівчина разом із вагою її намоклого одягу та величезних крил для мого власного, виснаженого польотом тіла — це занадто. Нас обох різко хитнуло вниз. Ми ледь втрималися у повітрі й, важко махаючи крилами, рушили до воріт. Лінія була так близько! Лишалося три метри... два метри...

— Сто дев'яносто вісім! — крикнув екзаменатор.

Від страху дівчина раптом запанікувала. Вона видерлася вище і вхопилася за мої плечі мертвою хваткою, почавши хаотично й абсолютно не в такт махати своїм єдиним здоровим крилом. Це була катастрофа. Вона повністю збила мій ритм.

Ми почали стрімко й некеровано знижуватися. Зрозуміло було одне: ми не приземлимося гарно біля воріт, ми зараз просто з розгону вріжемося головами в залізну стулку.

— Сто дев'яносто дев'ять!

«Яка ж я дурепа... Пройти все випробування, вижити в ущелині, щоб так безглуздо й по-тупому померти за крок до мети», — встигла подумати я, заплющуючи очі перед ударом.

Аж раптом чиїсь сильні руки ззаду мертвою хваткою вхопили мене за плечі, рвонули вгору і буквально за шкірку перекинули через лінію воріт.

Тільки-но моє тіло з розмаху знову торкнулося мокрої трави, а зверху на мене повалилася врятована дівчина, як над плацом громом пролунало фінальне:

— Двісті! Набір закрито!

Я лежала горілиць, підставляючи обличчя дощу, намагаючись вдихнути повітря в забиті легені. Серце калатало десь у горлі.

— Ідіотка. Жити набридло? — почулося раптом зверху незадоволене, презирливе бурчання.

Я важко повернула голову, стираючи воду з очей, щоб подивитися на нашого неочікуваного спасителя. І ледь не поперхнулася дощовою водою.

Останній, кого я взагалі очікувала там побачити, був той самий дракон у забруднених білих штанцях та розірваному червоному сюртуку. Він стояв над нами, важко дихаючи, схрестивши руки на грудях, і дивився на мене так, наче я знову нанесла йому особисту образу.