Політ до столиці

Вийшовши з таверни, я зупинилася на ганку й роззирнулася довкола, глибоко вдихаючи прохолодне повітря. Серце шалено калатало від гніву, але здаватися я не збиралася. Не зійшовся ж світ клином на цьому товстунові Богру! Хтось та має мене підкинути через ці кляті гори, треба лише знайти правильну людину... чи дракона.

Заглибившись у свої думки й гарячково перебираючи варіанти, я не помітила, як підійшла надто близько до однієї з карет. Крок, другий — і я з розгону врізалася лобом у чиюсь широку, міцну спину.

— Вибачте! — зойкнула я, потираючи забитий ніс, і підняла очі. Та слова так і застрягли в мене в горлі. Я роззявила рота, впізнавши цього дракона.

— Лін? — почувся раптом збоку дзвінкий, неймовірно здивований голос його дружини. — Що ти тут робиш?

— Ти хіба не вчора мала відлетіти? — здивовано кліпнула я очима, переводячи погляд з неї на її чоловіка.

— Ох, Лео затримали термінові справи в управі, — відмахнулася вона. — Ось, тільки-но сідлаємося і зараз будемо злітати.

Я опустила погляд нижче й помітила на спині та плечах Лео важкі шкіряні ремені. Мене наче струмом ударило.

— Ви... ви будете в упряжці? — вихопилося в мене перш, ніж я встигла подумати. Я здивовано розглядала Лео. В моїй уяві, сформованій чутками та розповідями, дракони-тягачі завжди були якимись велетенськими, кремезними монстрами, значно крупнішими за звичайних мешканців нашого містечка. Лео був дужим, але зовсім не схожне що його звір буде настільки великим.

— Звісно, — м'яко посміхнувся Лео, підганяючи кріплення на грудях. А от Вероніка раптом насупилася, в її очах з'явилася тривога. — А ти що тут робиш, Лін? Щось сталося? З мамою? З сестрами?

Я вмить розгубилася, відчуваючи, як горло стискує спазм. Я абсолютно не знала, що їй сказати. Мозок гарячково прораховував ситуацію: ось він, мій реальний, єдиний шанс потрапити в столицю! Але для цього потрібно зізнатися. А якщо вона зараз почне мене відмовляти, як управитель? Якщо почне благати повернутися заради безпеки?

Я заплющила очі, зробила глибокий вдих і випалила все на одному диханні, дивлячись подрузі прямо в очі:

— Я їду в академію Мадаграса, Вероніко. Буду вступати. За скибку хліба і казенні чоботи.

Подруга аж заточилася від несподіванки. Вона зовсім розгубилася, переводячи погляд з мене на чоловіка, явно не знаючи, як реагувати на таке божевілля. А ось її чоловік повівся зовсім несподівано. Лео на мить завмер, а потім його обличчя розпливлося в поважній, щирій посмішці. Він підійшов і міцно, по-чоловічому потис мені руку.

— Ти дуже смілива, Лін, — серйозно сказав він, і в його драконячих очах блиснув вогник підтримки. — Давай ми тебе підвеземо. Це найменше, чим ми можемо тобі допомогти в такій ситуації. Так же, люба?

— Та-а-а-к... — розтягуючи слова і все ще не зводячи з мене шокованих очей, повільно відповіла Вероніка. Вона явно досі не могла повірити, що її маленька сусідка зважилася на таке.

Лео галантно відкрив перед нами важкі лаковані дверцята, пропускаючи всередину, а сам поспішив назад, щоб закінчити останні приготування та встати в упряж. Ми з Веронікою сіли на м'які сидіння. Минуло всього кілька хвилин в абсолютній, напруженій тиші, аж раптом карету хитнуло. Крізь вікно я побачила, як чотири сірі дракони синхронно, розправляючи могутні крила, побігли до краю скелі й кинулися вниз, у прірву. Карета здригнулася, коли повітря підхопило крила тягачів. Це був перший раз у моєму житті, коли я летіла не своїми двома, і відчуття всередині замкненого простору були доволі дивні, навіть трохи лякаючі.

Вероніка довго мовчала, розглядаючи свої руки, але врешті не витримала:

— Лін... ти добре подумала?

— Не починай, — глухо обірвала я її, навіть не повернувши голови. — Я все вирішила. Жоден пристойний дракон у нашій чаші не позариться на такий мічений товар, як я. А так... так я бодай буду корисною. В академії у моїх сестричок з'явиться хоч якийсь шанс.

— Вибач... — ледь чутно прошепотіла вона, опустивши очі. — Я не знала, що у вас усе настільки погано.

Більше ми не розмовляли. Ми вставилися кожна у своє вікно, занурившись у власні думки. Вогні Лазурового перевалу швидко розчинилися в яскравому заграві світанку, коли нас підхопив перший лютий повітряний потік, що забирався між гострі скелі.

Сила цього поштовху була такою шаленою, що мені миттєво скрутило живіт у тугий вузол. Карету кидало, мов тріску в шторм. У цей момент я щиро не позаздрила драконам, які нас везуть — тримати рівновагу з важким екіпажем під такими ударами вітру було пекельною працею. Будь-яка, навіть найменша помилка в розрахунку траєкторії зараз могла вартувати життя усім нам.

Але Лео та його команда знали свою справу. За пару годин напруженого польоту, змінивши ще два небезпечні повітряні потоки, ми нарешті випірнули з хмар, і перед моїми очима постала столиця. Справжня, неймовірна скарбниця цього світу.

Якщо ви коли-небудь чули, що дракони понад усе люблять золото та розкіш — знайте, це чистісінька правда, яка тут втілилася в кожному камені. Місто буквально сліпило очі. Величні палаци та високі вежі були зведені з білосніжного мармуру й облямовані прожилками справжнього дорогоцінного каміння, що грало на сонці всіма барвами веселки. Багаторівневі будівлі прикрашали гігантські статуї древніх драконів, покриті чистою позолотою, яка палала в променях ранкового сонця. Навіть куполи численних храмів та урядових споруд здалеку здавалися живими — вони були повністю викладені добірними морськими перлами, що виблискували ніжним перламутром. Це був світ нечуваного багатства, світ тих, хто ніколи в житті не знав, що таке засинати на голодний шлунок.

Та в саме місто ми не полетіли. Не збавляючи швидкості, наш екіпаж заклав крутий віраж вліво, маневруючи між вежами, і направився в самісінькі похмурі гори, що височіли над розкішною столицею. 

— Куди це ми? — здивовано нахмурилася я, притискаючись обличчям до скла. — Тракт же веде до міських воріт.

Вероніка вперше за довгий час тепло посміхнулася й поправила шаль на плечах: