Лазуровий перевал

Вклавши Ма на її ліжко та всоте винісши всі відра з водою, я на мить зупинилася, важко спираючись на одвірок. Дихання збивалося від утоми, а в грудях пекло від безсилля. Я повернула голову вбік: сестрички тулилися одна до одної на вузькому матраці, марно намагаючись зігрітися під куцою ковдрою. З кутка кімнати почулося важке, переривисте дихання мами — я підійшла й торкнулася її чола, на якому виступив гарячий, липкий жар. Серце стиснулося від болю й люті. Ненавиджу своє життя. Ненавиджу цю безвихідь, яка душила нас щодня все дужче.

Але сльозами мамі не допоможеш. Я вже все вирішила. Якщо хочу встигнути до початку осіннього набору, потрібно летіти вже зараз. Немає жодного сенсу чекати ранку, втрачаючи дорогоцінний час. Навколишні ліси я знала як свої п'ять пальців, кожен яр і кожну вершину, тож за ніч цілком долечу до Лазурового перевалу. А там, на великому тракті, вже знайду якийсь попутний диліжанс. Не летіти ж мені на власних крилах усю дорогу до самої академії — на це просто не вистачить сил, та й привертати зайву увагу не варто.

Коштів у нас було мізер. Останні місяці я бралася за будь-яку халтуру, хапалася за кожну можливість, стараючись як могла заробити бодай якусь копійчину. Це було не вперше, коли всі рахунки за будинок і плату за землю доводилося закривати мені. Та цього разу все було набагато гірше. Грошей катастрофічно не вистачало.

Я підійшла до кутка, озирнулася на сплячих рідних і, намагаючись не шуміти, відігнула стару, трухляву половицю біля стіни. Рука намацала в схованці схований полотняний мішечок. Висипала вміст на долоню й швидко перерахувала: всього двадцять один срібний. А для повної оплати не вистачає ще дев'яти. Залишався єдиний вихід — йти до управителя і пробувати домовлятися.

Коли я вийшла на вулицю, дощ нарешті вщух, залишивши по собі важку прохолоду й запах мокрої землі. Навколо панувала глибока ніч, але в шибках будинку управителя все ще горіло жовте, тепле світло. Повагавшись секунду, я непевно, ледь чутно постукала в міцні дубові двері.

Вони майже одразу відчинилися, і на порозі з'явився господар.

— Лін? — здивувався він, розглядаючи мене в нічній темряві. — Що сталося, дівчинко?

Цей поважний старий дракон завжди був напрочуд добрий до нашої родини. Коли інші вимагали грошей, він не раз шляхетно відкладав нашу оплату, розуміючи наше становище. Інколи, ніби ненароком, пригощав свіжою хлібиною. А на минуле літнє сонцестояння взагалі зробив справжнє диво — приніс нам цілу тушку кролика, влаштувавши для моїх сестричок справжнє свято.

— Пане... можна зайти? — тихо запитала я, обхопивши себе руками від нічного холоду.

— Заходь, заходь скоріш, — він заклопотано відступив, впускаючи мене в теплий передпокій. — Я вже чув про прачку... і про те, що плату знову підняли. Мені так шкода, Лін. Чим я можу вам допомогти?

Колись, у зовсім іншому, мирному житті, цей дракон був близьким другом мого батька. Певно, саме тому він досі відчував за нас якусь приховану відповідальність, намагаючись захистити те, що лишилося від його товариша.

Я підійшла до столу і з тихим брязканням виклала на гладку поверхню десять срібних монет — майже половину того, що мала.

— Це все, що я можу віддати зараз, — мій голос здригнувся, але я змусила себе дивитися йому прямо в очі. — Та я обов'язково пришлю залишок, обіцяю. Дайте мені трохи часу.

— Лін, про що ти кажеш! — старий сплеснув руками, і в його очах мигнув сум. — Звісно, я зачекаю. Якби це залежало від мене, якби я тільки міг... я б не брав цю плату з вас взагалі!

Я добре це знала й не тримала на нього зла. Ці кошти йшли не в його кишеню, вони не належали управителю. Все до останньої монети забирав військовий збір — податок, який з початком війни виріс удвічі й тепер висмоктував останні соки з простих жителів.

— Я знаю, дядечку, — м'яко відповіла я, ковтаючи клубок у горлі. — Приглянеш за моїми, доки я не влаштуюся на новому місці?

Він насупився, в його погляді з'явилася тривога.

— Куди це ти зібралася на ніч дивлячись?

— В академію Мадаграса, — впевнено, чітко карбуючи кожне слово, відповіла я.

— Ні, Лін! — старий навіть хитнув головою, відмовляючись вірити. — Ти на це нездатна. Ти ж зовсім дитина, там війна...

— Я вже все вирішила, — перебила я його. Мій голос звучав глухо, але твердо. — Які в мене ще варіанти? Через це... їх більше просто немає.

З цими словами я розстебнула рукав і тицьнула йому прямо під ніс свого браслета.

Управитель важко зітхнув. Він повільно потер переносицю, наче намагаючись стерти втому, і безсило відкинувся на спинку свого крісла. Опір був марним — він бачив мою впертість.

— Ти ж себе берегтимеш? — тихо, з батьківською тугою в голосі запитав він. — І... писатимеш мені?

— Звісно, — відповіла я, витиснувши з себе не дуже впевнену, але теплу посмішку.

Потім, намагаючись не шуміти, я тишком повернулася додому. Крізь темряву намацала холодну поверхню столу і впевненим рухом лишила там п'ять срібних монет — усе, що могла віддати, аби Ма мала за що купити ліки та їжу на перший час. Собі в торбу закинула лише скромну змінну одежину, та, власне, більше я нічого й не мала. Моє багатство вміщалося в один вузлик.

Наостанок я зупинилася на порозі. Поглянула на рідні обличчя, які ледь розрізняла в сутінках кімнати, ковтаючи гарячі сльози. Прощавайте. Я повернуся з перемогою, або не повернуся взагалі.

Вискочивши на вулицю, я віддалася внутрішньому поклику. Тіло обдало жаром, шкіра вкрилася міцною лускою, а за спиною з тихим шелестом розгорнулися великі крила. Чорна дракон ця явилася світу. Не стримуючи більше болю й люті, що збиралися в грудях, я крикнула в глуху нічну темноту, відштовхнулася від землі й злетіла.

Вогні маленького рідного містечка швидко перетворилися на крихітні цятки, а згодом і зовсім лишилися далеко позаду. Почалися важкі години одноманітного польоту. Нічне повітря було холодним, воно різало обличчя і забивало подих. Мої крила, не звиклі до таких шалених дистанцій, незабаром почали неслухняно труситися від утоми, а кожен помах віддавався тупим болем у м'язах. Мені вкрай рідко доводилося залітати так далеко від дому, і зараз здавалося, що ця ніч ніколи не скінчиться.