Важливе рішення

Легені палали так, наче я щоправда збиралася видихнути стовп полум'я. Я мчала вулицями, а розпечена бруківка, здавалося, плавила підошви моїх старих чобіт. Я озиралася кожні кілька секунд, очікуючи побачити стражників чи розлюченого торговця, але тупіт чужих чобіт і шурхіт крил уже давно лишилися десь позаду, біля ринкової площі.

Серце калатало десь у районі горла. Ще трохи — і я просто розпластаюся посеред цієї пилюки. Треба перевести подих.

Я різко загорнула за ріг і буквально втиснулася в глибоку тінь між двома напівзруйнованими будинками. Склала крила на грудях, намагаючись сховатися за ними, як за плащем. Чорні, як сажа. Мій особистий проклятий маркер. У цих нетрях зустріти дракона з вугільно-чорними крилами — це все одно що вивісити транспарант: «Гей, я тут, ловіть мене!». Ну чому я не народилася якоюсь непомітною сірою чи болотяною? Але маємо що маємо, така вже вродилася.

Цього разу я була за крок від провалу. Буквально відчувала пальці продавця на своєму лікті.

Ні, ви не подумайте, я не якась там професійна злодійка чи любителька легкої наживи. Наче в мене взагалі був вибір! Останній раз ми з сестрами нормально їли позавчора. Мамі знову затримують її мізерну зарплату, та й коли її дадуть — один всевишній знає.

Така вона, клята війна. Маги вогню знову перетворили наші родючі поля на попільнички, ціни на їжу злетіли кудись до небес, тож які залишалися варіанти? Лягти й чекати, поки ми поздихаємо з голоду? От я і поцупила в’язку яблук та буханку хліба. Хліб, правда, за твердістю нагадував ту саму бруківку, але якщо розмочити у воді — зійде за делікатес.

Бачив би мене зараз батько... Від цієї думки сльози запекли в очах. Соромно так, що хочеться крізь землю провалитися.

Коли дихання нарешті вирівнялося, я вилізла зі схованки і вже більш-менш спокійним (як мені здавалося) кроком рушила додому. Наша оселя — це похилена хібарка на самому краю міста. Назвати це укриттям можна було хіба що з дуже великою фантазією: взимку вона продувається всіма протягами, які тільки є в природі, а в сезон дощів у нас всередині утворюється власне маленьке озеро. Але навіть це «елітне житло» ми ризикуємо втратити будь-якого дня, якщо до кінця місяця не нашкребемо грошей на оплату оренди.

Був би тільки батько живий...

Він пішов добровольцем у перший же день, як спалахнула ця війна. І загинув п’ять років тому, залишивши маму, мене і трьох молодших сестер, які ростуть швидше, ніж бур'яни після дощу. Батько — наш герой, наш захисник, портрет якого стоїть на найвиднішому місці. Але чому тоді, дивлячись на цей хліб у своїх руках, я так сильно злюся на те, що він нас покинув?

Двері жалібно рипнули, впускаючи мене всередину хібарки. Не встигла я зробити й кроку, як на мене градом посипалася малеча.

— Лін, це ти?! — защебетали сестри, ледь не збивши мене з ніг.

— Де ти так довго була?

— Мама казала не залишати нас самих!

Замість виправдань я просто виклала на стіл свій «улов». Коли на старі дошки з глухим стукотом покотилися рум'яні яблука, а поруч лягла  буханка, серед дівчат зчинялася справжня буря емоцій. Сльози замилування, пискіт і хапання за найменші плоди — для них це було справжнім святом.

— Мама ще не повернулася? — запитала я, обводячи поглядом порожню кімнату.

— Ще ні, — відповіла старша з малих, уже жуючи яблуко.

Дивно. На вулиці вже стрімко вечоріло. У грудях ворухнулося неприємне передчуття. Сподіваюся, вона не взяла ще й нічну зміну на пральні... Тільки не сьогодні. Тільки не в день, коли мені виповнилося дев'ятнадцять. Але вголос я цього, звісно, не сказала. Кому потрібні мої свята, коли шлунок зводить від голоду?

Поки останні промені сонця ховалися за горизонтом, занурюючи місто в сутінки, я розпалила єдину свічку. Світла було мало, але вистачало, щоб побачити, як дівчата, наївшись, розморилися. Вони тулилися одна до одної прямо на старому матраці, тихо сопіли і, мабуть, уперше за довгий час бачили солодкі сни. Сьогодні вони лягли спати ситими. А що буде завтра? Це питання зависло в повітрі разом із запахом воску.

Знову рипнули двері, впускаючи в дім порцію нічної прохолоди. На порозі з'явилася мама. Втомлена, з темними колами під очима, вона ледь трималася на ногах.

— Лін... — вона перевела погляд з мене на яблука та хліб, що лежали на столі, і все зрозуміла. Її плечі здригнулися, і вона просто залилася сльозами.

«Ну навіщо ти так? — стійко подумала я, ковтаючи клубок у горлі. — Це ти в нас доросла. Це ти маєш бути сильною».

Вона ніколи ні в чому мені не докоряла. Мама любила мене всім серцем, але я ж не сліпа. Я знаю, що я для них — тягар. Була б я нормальною, правильною донькою, вже давно б вийшла заміж. Обрала б якогось заможного, гідного дракона з хорошого роду, і моя сім'я не голодувала б рік за роком. Але я не могла. Я примудрилася стати бракованою за всіма статтями.

Мало того, що я народилася з вугільно-чорними крилами, які лякали забобонних драконів, так доля вирішила посміятися зі мене ще раз. Від самого народження мою праву руку прикрашала мітка істинної.

Безглузде, хитромудре татуювання, яке намертво в'їлося в шкіру. Воно означало, що десь у цьому величезному, понівеченому війною світі живе дракон, обраний мені самою богинею Лінесей — богинею кохання. Мене й назвали на її честь, сподіваючись на благословення. Та яка ж це іронія! Де шукати того самого? Хто він? Я не маю жодного уявлення. У наші часи істинні пари — така рідкість, що про них уже й у казках не пишуть.

Але закон ринку залицяльників працював бездоганно: потенційні кавалери відсіювалися секундально, варто їм було лише помітити малюнок на моїй руці. Ніхто не хоче брати за дружину дівчину, чиє серце (і магія) за замовчуванням належать комусь іншому.

Так, боги вміють жартувати. Або їм просто до бісиків подобається дивитися на наші страждання.

Щоб не дивитися на мамині сльози, я відвернулася до столу й запекло почала нарізати хліб. Ніж застрягав у черствій скоринці, вимагаючи зусиль, і це допомагало стримати власну лють.