Епілог

Минуло багато років.
Світ більше не болів — він дихав. Рівнини, що колись були випалені, тепер вкривалися ніжними квітами, синіми, як небо в ту першу мить після створення.
Фейрі й смертні жили поруч. Без страху, без меж, без тіней. І кожен світанок був нагадуванням, що навіть попіл може стати початком.

Аліана мешкала у невеликому домі на краю гір. З вікон відкривався вид на долину, де народжувалось світло. Вона рідко говорила про минуле — не тому, що хотіла забути, а тому, що воно стало частиною її самої.
У її очах оселився спокій. Той спокій, який приходить лише до тих, хто пройшов крізь втрату і все ж вибрав життя.

Щоранку вона виходила на схил, босими ногами відчуваючи холод роси. Сонце ще не піднімалося, і небо було таким, як колись у Нічному дворі — темно-фіолетовим, з натяком на срібло.
Вона вдихала повітря, закривала очі — і слухала.

> І тоді чувся він.

Не голос, не звук — просто присутність. Легка, як подих вітру.
І в ній — його дотик.
Каель.

— Ти тут, — шепотіла вона. — Я відчуваю тебе.

Вітер торкався її щоки, відсував пасмо волосся, і в променях першого світанку, коли світло торкалося гір, вона завжди бачила те саме — силует крил, що розгортаються на небі. Не тінь, не спогад, а жива пам’ять світу, який вони створили разом.

І кожного разу, коли перший промінь сонця падав на її долоню, вона відчувала тепло — як колись, коли він тримав її руку.
Воно не минуло. Просто змінило форму.

> «Я тут, Аліано. У світлі. У кожному ранку, який ти створила.»

І вона усміхалась. Не сумно, не боляче — тихо, вдячно.
Бо знала: він не пішов. Він став небом. І кожного разу, коли вона підіймала очі вгору, він відповідав світлом.

Світ продовжував жити.
Діти народжувалися під новим небом, співали старі пісні, вчилися літати — не всі мали крила, але кожен пам’ятав, що їх можна виростити серцем.

І коли ніч опускалася, Аліана сиділа біля вогню, спостерігала за зорями — тими, що ходили серед світла.
Вона знала їх усіх.
І серед них — одна зірка світилася яскравіше.

Каель.
Її небо. Її любов. Її вічність.

> І коли світло знову сходило, вона прошепотіла у тишу:
— Ми зробили це, коханий. Світ живе. І в ньому — ми.