Розділ 23

Ніч того дня була дивною — без неба, але наповнена світлом. Світлом, яке не мало джерела. Воно просто було. М’яке, тепле, мов відлуння чиїхось рук, що тримали колись її обличчя.

Аліана стояла біля храму, який сама збудувала — з уламків, із молитви, зі спогадів. Вогонь у чаші на вівтарі горів синім полум’ям, а навколо — тиша. Тиша, в якій вона нарешті навчилась жити.

Їй здавалося, що час у цьому місці тече інакше. Минали дні, тижні — а може, століття. Усе переплелось. І все одно серце билося з тією самою силою, як тоді, коли Каель ще був поруч.

Та сьогодні щось змінилося. Повітря стало важчим, але не ворожим. Земля під ногами — наче жива. І коли вітер зрушив сухе листя біля храму, Аліана відчула, як старий світ знову пробуджується.

З глибини долини, де колись стояли руїни Нічного двору, здійнялося світіння. Спершу тьмяне, як дихання, потім — потужне, майже болюче. Вона не могла відвести погляд.

— Ні, — прошепотіла, — не може бути…

Та вогонь піднявся все вище. І серед світла — силует. Крила, чорні як ніч без неба. Постава — знайома до болю.

Каель.

Вона ступила вперед, серце билося так, що здавалось — от-от зламає груди. Але цей Каель був іншим. Не живим, і не мертвим. Світло проходило крізь нього, залишаючи за собою шлейф зіркового пилу.

— Ти… — слова застрягли. — Це не сон?

Його усмішка була тиха, але справжня.
— Ні, Аліано. Це — шлях назад.

— Але ти… ти помер.

— І живу. У світі між світлами. Там, де ті, хто згорів, стають зорями. Ми не зникаємо. Ми спостерігаємо. Ми ведемо тих, хто залишився.

Вона тремтіла.
— Чому ти прийшов?

— Бо настав час, — відповів він. — Світ, який ти створила, ще не завершений. Йому потрібно не лише життя — йому потрібно небо.

Вона дивилася в його очі — вічність і біль, тиша й полум’я.
— Але небо зруйновано. Його більше немає.

Каель крокнув ближче. Крила його сяяли темним вогнем, що не палив, а зігрівав.
— Небо не там, — він торкнувся її грудей, над серцем. — Воно тут. Ти несеш його в собі. І якщо ти згадаєш, як воно виглядало — світ зможе відродитись.

Вона хотіла заперечити, але не змогла. Бо відчула: в глибині її душі — рух. Легкий, як перше дихання світанку.
— Я не впевнена, що зможу…

— Ти вже зуміла вижити без нього, — прошепотів він. — Тепер просто дозволь собі мріяти.

Він підняв руку — і з долоні його почали падати іскри, схожі на зорі. Вони торкалися землі, лишаючи по собі сліди світла. І кожна іскра проростала вгору — створюючи нові сузір’я, нові відтінки неба.

— Каелю… — прошепотіла вона, — ти знову зникаєш…

— Не зникаю, — він усміхнувся. — Просто піднімаюсь вище. І кожного разу, коли ти глянеш угору — пам’ятай: я не загинув. Я просто став частиною того, за що ми боролись.

І коли його світло розчинилося серед новонароджених зір, Аліана стояла довго. Небо ще не було повним — але вже не порожнім. І серед першого сяйва вона відчула: не самотність, а присутність.

Ті, що ходять серед зір, дивляться на неї. І, може, вперше за довгий час, вона усміхнулась.