Розділ 22

Небо більше не було небом. Воно стало раною — широка, мов вирвана сторінка, що лишала по собі тільки білий шрам. Аліана стояла на краю тієї рани й дивилась в її безодню так, ніби там, у порожнечі, ще можна було знайти відповідь на питання, яке не встигла поставити: чому кохання має платити життям.

Вітер приносив не співи, а спогади. Він шепотів йому — короткі слова, що завжди звучали під час польоту, під час тиші перед боєм, під час їхніх найніжніших ночей. Каель говорив у русі повітря: сміливо, по-воїнськи, тихо. Вона чула кожну паузу, кожен зламаний у собі сміх, але ніколи не могла впіймати повного слова. Його голос приходив шматочками, мов уламки, що відлунювали в грудях.

Аліана ходила серед нового світу як чужинка і як його творець водночас. Земля тут була неоднозначна: білий пісок мінявся на чорну кору, річка текла вгору, а дерева виростали зі світла. І в кожній цій дивині був слід його присутності — в жилках каменю, у віддзеркаленні на воді, у пір’ї, що інколи знаходилось у неочікуваних місцях, мов залишений клятвою оберіг. Вона збирала ці пір'я, зшивала їх у простий плащ і клала на плечі, коли ніч була особливо холодною. Так, наче сама пам’ять могла зігріти.

Люди й створіння, що з’являлися в її світі, дивилися на неї по-різному. Хтось з побожним страхом — ніби вона принесла собою святилище і прокляття разом. Інші — з вдячністю; у їхніх очах вона бачила надію: якщо з попелу виросло нове життя, то може, і їхні рани залікуються. Вона навчалась говорити з тими, хто прийшов. Давала тепло, розповідала історії про Каеля так, ніби їхнє життя — простий факт, а не бомба, що може вибухнути в серці слухача.

Та за ніччю наставав момент, коли світ задихався від самоти. Ті години були найважчими. Коли місяць не піднімався (бо не було на що підніматися), вона сиділа біля вогнища і слухала, чи не принесе вітер ще один шматочок його голосу. Всі ритуали, всі молитви — нічого не повертало назад той дотик, що був для неї опорою. Замість цього приходили знаки: пташиний крик, що нагадував його сміх; слід, мов від підкови, на м’якшому ґрунті; невеликий натяк тепла від каменя, куди його кров упала і дала початок новій рослині.

Але горе йшла не лише крізь спогади — воно жило у тілі світу. Рівновага вимагала плати. Рівновага, що народилась з їхнього вибору, вказувала на один із шляхів — і говорила з тією ж безжальною ясністю, з якою колись вирок оголошував король. Одному — бути душею, іншому — жити. Каель був душею; він віддався, аби світ не розпався остаточно. Тепер Аліана мусила жити із тягарем цієї жертви. Жити так, щоб його ім’я не стало лише жалем.

Вона наростила собі завдання: зшивати краї нового світу — не силою однієї магії, а з дрібних дій. Вона вчила селян, як садити дерева, що проростали зі сліз; вела дітей до джерел, де вода вчилася текти назад у свої ріки; лікувала рани істот, яких світ відштовхував, і вчила їх співати. У кожній дії вона просила дозволу; у кожному "дякую" чула його ім'я.

Найбільше її навчило одне: любов — це не лише полум'я, яке можна піддати на відкуп вітру. Любов — це ремесло. Це щоденна робота, що вимагає віддавати, але також і творити. Вона зібрала ті уламки його жертви — пір'я, трохи кривавої солонуватої землі, згаслі руни — і збудувала невеликий храм на височині. Там, де колись був дах неба, тепер стояв камінь-пам’ять. Кожного ранку вона підходила туди, клала руку на холодну поверхню і говорила вголос те, що ніколи не промовляла до нього: про страхи, про маленькі радості, про те, що світ росте.

І в ці моменти, коли тиша була найдужчою, з вітру приходив його шепіт — не повний голос, але слово чи імпульс: "йди". Він казав їй йти далі, не зупинятись у жалю. Він просив, аби вона не дала їхньому вибору пропасти в порожнечі. І вона слухала. Бо знала: його присутність тепер не в тілі, а в рішенні жити.

Одного вечора до храму прийшла дівчина з білими очима — та сама, що колись назвала себе Рівновагою. Вона стояла тихо й подивилась на Аліану так, ніби бачила серце крізь тіло.
— Світ ще тримається, — сказала вона. — Але без неба багато живого вчиться ходити у темряві. Ти будеш для них світом чи маяком?

Аліана поглянула на горизонт — на білі розриви неба, на землю, що намагалась заграти новим життям. У її грудях була біль, але й нова, тиха рішучість.
— Я буду маяком, — відповіла вона. — Бо якщо я загасну, тоді ніхто не вкаже дорогу.

Вітер відповів тихою гармонією — і на хвилину їй здалося, що у ньому знову звучить весь його сміх. Вона закрила очі й відчула, як серце, хоч і без неба, б’ється в унісон з землею, що прагне зцілення.

Її шлях не був легким. Він не обіцяв повернення. Але кожен наступний крок був обіцяний не смерті, а сповідуванню життя — за нього, за їхнє рішення, за нове небо, яке колись вони могли б створити. І поки її серце билося, поки вітер шепотів його ім'я, Аліана знала одне: навіть серце без неба може стати початком світанку.