Розділ 21

Світ розколовся без звуку.
Небо ще горіло, але вже не світлом — попелом.
Зорі падали вниз, наче кістки старих богів, а море світла текло між розірваними землями, розділяючи все живе.

Каель стояв посеред цього хаосу, тримаючи Аліану.
Її очі вже не були людськими — в них жевріли два кольори: вогонь і зорі, кров і небо.
Її волосся розвівалося від вітру, який більше не належав жодному світу.

— Ми зробили це, — прошепотіла вона.
— Ми вижили.

Каель гірко всміхнувся.
— Але світ — ні.

---

Навколо них ландшафт змінився.
Гори тремтіли, річки текли вгору, дерева співали тихими голосами мертвих.
Все жило — але по-іншому. Спотворено.
Так народився новий світ, створений їхньою любов’ю і болем.

— Він не витримає, — сказала Аліана. — Цей простір не може існувати довго.

Каель глянув на неї.
— Ми знайдемо спосіб його втримати.

— А якщо ціною стане ми?

Він замовк.
Потім торкнувся її щоки.
— Тоді ми зникнемо разом. Але залишимо після себе світ, де любов не карають.

---

І тоді вони почули шепіт.
Не божественний — людський.
З туману вийшла дівчина.
Молода, з темною шкірою і білими очима. Вона тримала в руках уламок крила.

— Ви створили це місце, — сказала вона. — Але воно вже тоне.
— Хто ти? — запитав Каель.
— Та, кого народив ваш вибір. Я — рівновага.

Аліана відчула холод по шкірі.
— Якщо ти рівновага, тоді можеш врятувати цей світ?

Дівчина похитала головою.
— Тільки один із вас може. Другий повинен… зникнути.

Тиша впала між ними.
Каель глянув на неї.
— Ти знаєш, що я зроблю.

— Ні, — прошепотіла вона. — Не смій навіть думати про це.

— Аліано, — він торкнувся її серця, — ти — світло. Якщо тебе не стане, цей світ погасне.
— І без тебе він не матиме сенсу, — відповіла вона, з відчаєм стискаючи його руки.

---

Але рівновага не чекала.
Навколо них знову почало тріскати небо.
Час розсипався, як пісок.
І Каель відчув, як простір рветься на частини.

— Коли світ падає, — сказала рівновага, — один має тримати його, інший — стати його душею.

Каель нахилився до неї.
Їхні чола торкнулися.
— Якщо я стану його душею — пообіцяй, що житимеш.

— Я не зможу.

— Пообіцяй.

Сльоза впала між ними — одна, гаряча, як полум’я.
Вона торкнулася землі, і з неї виросло світло.
Каель усміхнувся крізь біль.
— Це знак. Наш кінець стане їхнім початком.

---

Коли він зробив крок уперед — у центр розколу — земля загорілася.
Його крила розкрилися, і світло прорізало тьму.
Він озирнувся востаннє — побачив її.
Сльози, усмішка, вогонь.

— Я кохаю тебе, — сказав він.
— І я тебе, — прошепотіла вона, поки світ поглинав його сяйво.

---

Світло зникло.
Тиша впала.
Аліана залишилась стояти одна — серед нового світу, який ще дихав його ім’ям.

> “Боги не прощають,
але любов творить там,
де світ упав.”