Розділ 19

Темрява.
А потім — світло.
Не сонячне, не місячне — холодне, віддалене, як дотик чужого бога.

Каель розплющив очі.
Він лежав на білому піску під небом, де не рухалися зорі.
Вони були застиглі, мов очі мертвих світанків.

Аліана стояла неподалік. Її волосся тьмяно сяяло, ніби вбирало це дивне світло.
Її обличчя було блідим, але спокійним — небезпечно спокійним.

— Ми… де? — прошепотів Каель.

— Між світами, — відповіла вона. — Тут не існує часу. І не існує смерті.

— І життя також?

Вона на мить усміхнулася — так, що він злякався тієї усмішки.
— Це місце забирає у кожного те, що він любить найбільше.

Каель підвівся.
— У мене воно вже забрало все.

— Ні, — відповіла вона, відвертаючись. — Ти ще маєш мене.

---

Вони йшли мовчки, крізь туман, що світився зсередини.
Повітря тут було густе, солодке, ніби просочене спогадами.

І тоді Каель побачив — серед білого простору з’явилася постать.
Його брат.
Мертвий брат, який загинув багато років тому на полі бою.

— Неможливо…

— Це не він, — прошепотіла Аліана. — Це твої спогади. Їхня зброя — те, що болить.

Брат підійшов ближче, очі його світилися кривавим світлом.
— Ти підвів усіх, Каелю.
— Замовкни.
— Ти не зміг врятувати навіть її, — прошипів привид. — І тепер думаєш, що врятуєш світ?

Каель відчув, як пальці його стискають меч.
Але рука здригнулася.
Не від страху — від болю.

Аліана ступила вперед і вклала свої пальці поверх його долоні.
— Не слухай їх. Вони — тіні нашої провини.

— А твої тіні що кажуть, Аліано? — запитав він тихо.

Вона відвела погляд.
— Що я не гідна тебе.

---

Тиша розрізала простір.
Каель упустив меч.
— Не смій так казати.
— Це правда. Я зруйнувала свій народ, я принесла війну, я…
— Ти дала мені життя, — перебив він. — І якщо це темрява — то я хочу горіти в ній з тобою.

Він наблизився.
Її очі світилися — блакитним, чистим, але в глибині палала іскра червоного.
Кров і зорі.
Дві сили, що не повинні були змішатися.

Каель торкнувся її щоки.
— Ми знайдемо вихід.
— Звідси немає виходу, — відповіла вона. — Можна лише змінити правила.

Вона взяла його долоню й приклала до свого серця.
Пульс бився нерівно — швидко, відчайдушно.
— Це місце живиться нашою любов’ю. Чим сильніше ми кохаємо — тим ближче до розриву тканини світу.

— Тоді хай розірветься, — прошепотів він. — Якщо для цього потрібно кохати тебе до кінця — я зроблю це.

---

Небо здригнулося.
Зорі почали падати, кожна — як іскра, що випалювала обрії.
Їхні тіла світилися. Повітря стало гарячим.

І тоді вони поєдналися — не від пристрасті, не від відчаю, а від приреченості.
Світ навколо них палахкотів, але не знищував — народжувався наново.

Їхня кров, змішана з магією, створила символ на піску — коло зі зіркою в центрі.
І з нього здійнявся промінь — у небо, яке розкололося навпіл.

> — Двоє, що кохають у темряві,
відкриють двері світанку.

Так шепотів вітер.
І Каель, тримаючи її в обіймах, зрозумів: вони щойно розбудили силу, старшу за богів.