Розділ 18

Храм стояв посеред безлюдного лісу, наче уламок стародавнього світу.
Кам’яні колони заросли мохом, але з кожної тріщини тягнуло енергією — глибокою, холодною, як кров богів.

Аліана ступила першою.
В її долонях ще світився вогонь — не для бою, а щоб освітити шлях.
Каель ішов за нею, пильний, напружений, мов хижак, який знає, що темрява дихає поруч.

— Тут хтось є, — прошепотіла вона.
— Знаю, — відповів він. — І цей “хтось” нас чекає.

---

Вони увійшли під арки.
Повітря змінилося — стало густим, як вода. Кожен подих болів.
І тоді луна прокотилася залом, низька, спотворена, ніби говорили одразу сотні голосів:

> — Ви прийшли надто пізно.

Аліана завмерла.
Каель висмикнув меч, але лезо тремтіло — не від страху, від чужої сили.

— Хто ти? — кинув він.

> — Той, кого колись називали Світлом.
Але навіть світло темніє, коли його зраджують.

Перед ними загорівся вогонь — срібний, холодний. З нього постала постать, напівпрозора, з очима, у яких жили зорі.
Її обличчя не мало віку.

> — Ви — полум’я й крила. Дві частини забутого пророцтва.

Аліана зробила крок уперед.
— Ти… бог?

> — Колись.
Тепер — лише пам’ять про те, що було.
Але ви — живі. І це вже більше, ніж я.

Каель підняв меч нижче.
— Чого ти хочеш від нас?

> — Не я хочу. Тіні хочуть.
Вони прокидаються, і коли їхній голос заговорить — світ упаде.

---

Аліана відчула, як у неї під шкірою ворухнулася сила — її власна, дика, як буря.
— Ми не дамо світові впасти.

> — Ви не можете його врятувати.
Але можете вирішити, яким буде кінець.

Світло згасло.
І в ту ж мить з глибин храму піднявся звук — тисячі шепотів, наче всі Тіні світу заговорили одночасно.
Їхні голоси лилися в голови Каеля й Аліани, прошиваючи їхні думки, їхні страхи, їхню любов.

> — Кров кохання… відчинить двері.

Аліана вхопилася за Каеля, бо земля під ними задрижала.
Каель відчув, як на його долоні з’явилася тонка подряпина — і крапля крові впала на камінь.

Храм ожив.
Срібне світло спалахнуло в кожній тріщині, і в центрі зали розкрився портал — темний, глибокий, як саме Небуття.

> — Вибір зроблено, — прошепотали Тіні. — І назад дороги немає.

Каель дивився на портал, потім на неї.
— Якщо це пастка, — сказав він, — ми підемо разом.

Аліана кивнула.
— Ми завжди підемо разом. Навіть у темряву.

І вони ступили вперед.
У той момент, коли світ навколо них згас, тільки її голос залишився з ним —
шепіт, що згоряв у вогні:

> — Любов — це теж зброя.