Розділ 17

Каель прокинувся від відчуття тепла.
Його груди боліли, крила важко дихали, але він відчував її — її руки, її подих поруч.
Аліана спала, притулившись до нього, ніби боялася, що він знову зникне.

Він торкнувся її волосся — темного, з відблисками золота.
Воно пахло димом, дощем і життям.
Пахло домом, якого він ніколи не мав.

---

— Не спи, — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. — Я відчуваю, коли ти дивишся.

Він усміхнувся.
— Ти навіть спиш насторожі.

— Ти мене навчив, — відповіла вона тихо, відкриваючи очі. — Тепер я чую навіть твої думки.

— І що вони кажуть?

— Що ти все ще боїшся.

Каель замовк. Її слова були правдою.
Боятися втратити її стало страшніше, ніж будь-яка смерть.

---

Вона підвелась, сіла навпроти нього.
— Ми не можемо лишатися тут. Їхні тіні вже рухаються на північ. Я відчуваю це.
— Війська Тіней? — запитав він.
— Так. І вони шукають не тебе. Мене.

Каель стиснув кулаки.
— Тоді хай прийдуть.

— Ні, — відповіла вона різко. — Якщо вони прийдуть сюди, вони знищать усе. Ми повинні піти.

Він подивився на неї — утомлений, але рішучий.
— І куди? У світ, що нас обох ненавидить?

— У світ, який ми ще можемо змінити, — сказала вона. — Разом.

---

Каель спробував підвестися. Його крила здригнулися, болісно, але не зламалися.
Вона підставила плече, і він, відчуваючи слабкість, дозволив їй підтримати себе.

— Я ніколи не думав, що ти така вперта, — усміхнувся він.
— А я ніколи не думала, що ти такий упертий, — відповіла вона, торкнувшись його щоки. — Гармонія.

Він нахилився ближче.
Її пальці — гарячі, його — холодні.
Їхні лоби торкнулися, і світ на мить стих.

Він хотів сказати “я кохаю тебе”, але замість цього прошепотів:
— Якщо нас знову розділять, я знайду тебе. У будь-якому світі.

Вона усміхнулася, з очима, повними сліз і світла.
— Тоді не давай цьому світу шансу нас розділити.

---

Вітер здіймався. З неба падали уламки попелу — не від вогню, а від магії, що розривала тканину між світами.
Десь у далині ревли Тіні.
Аліана знову відчула їхнє наближення.

Вона простягла руку Каелю.
— Ходімо. Поки ще є світанок.

Він взяв її долоню — і на мить, перш ніж зробити крок, поглянув на неї так, ніби бачив востаннє.
— Якщо це кінець, — сказав він, — нехай він буде з тобою.

Вона кивнула.
— Якщо це початок — теж.

І разом вони ступили у туман, де сходились два світи — і серце, яке билося за обидва.