Розділ 16

Вона тягла його на собі.
Крок за кроком, крізь дощ, крізь ніч, крізь кров, що залишала слід на землі.
Каель майже не дихав. Його крила волоклися позаду, зім’яті, обпалені.
Кожен його подих лунав, мов останній.

Аліана не відчувала ні болю, ні втоми.
Тільки одне — він має жити.
Світ довкола тремтів від її магії, але вона стримувала її, тримаючи рівновагу між світлом і смертю.

---

Вона вивела його до старої вежі на краю людського світу — місце, де магія зникає, а фейрі стають просто смертними.
Там, серед моху й розбитих плит, вона розклала вогонь і поклала його голову собі на коліна.

Каель відкрив очі.
— Ми… вже не там… — прошепотів він.

— Ми у безпеці, — відповіла вона, стискаючи його руку. — Принаймні на мить.

Він усміхнувся — блідо, болісно.
— У безпеці… зі мною? Це завжди звучить як прокляття.

— Замовкни, — сказала вона тихо. — Не смій говорити так.

Але він дивився просто в неї.
І в його погляді — те, чого вона не розуміла раніше: не гордість, не гнів.
Сором.

---

— Коли я був дитиною, — почав він, — я жив серед людей.
Не серед фейрі.
Мій батько був одним із тих, хто полював на нас. Він не знав, хто я.
А коли дізнався… — він видихнув, — він намагався спалити мене.

Аліана застигла.
— Каелю…

— Я вижив. І мене знайшли фейрі. Ті, хто бачили у мені зброю.
Вони зробили з мене воїна. Командира. Але не людину.
І я повірив, що любов — це слабкість.

Він перевів погляд у темряву.
— А потім з’явилась ти. І я вперше зрозумів, що сильніше за ненависть існує щось… страшніше. Щось, що ламає навіть тих, хто народився зі сталлю в серці.

---

Аліана провела пальцями по його обличчю.
— Ти не зламався. Ти просто втомився бути сам.

— А ти? — тихо спитав він. — Чому не втекла, коли мала шанс?

— Бо ти — мій шанс, — відповіла вона. — Мій вибір.

Вона нахилилася, торкнулася його чола.
Її магія спалахнула слабким золотим світлом, просочуючись у його тіло.
Вона не лікувала рани — лише тримала життя в ньому, поки серце не згадає, як битися.

Каель зітхнув.
— Якщо я помру, пообіцяй, що підеш далі.

— Не проси цього, — прошепотіла вона.

— Пообіцяй.

Її голос затремтів:
— Добре. Але ти теж пообіцяй мені, що не зникнеш без бою.

І він усміхнувся.
— Обіцяю.

---

Коли світанок пробився крізь хмари, він уже спав — спокійно, уперше за багато років.
Аліана сиділа поряд, обіймаючи його крила.
Небо вигорало з сірого в рожеве, і світ знову дихав.

Вона знала: буря ще не закінчилась.
Але тепер вона мала його правду. Його біль. Його обітницю.

І вперше — віру, що навіть з попелу може народитись щось більше, ніж смерть.