Розділ 13

Минуло три дні після втечі.
Світ навколо змінився — замість сяючих шпилів Двору ночі тепер були лише холодні скелі, дощ і запах диму від вогнища.
Каель сидів біля полум’я, не рухаючись. Крила — зламані, закривавлені.
Він мовчав. І ця тиша була страшнішою за будь-який крик.

Аліана стояла трохи осторонь. Її руки все ще світилися — сила не хотіла згаснути. Вона намагалася її стримати, але що сильніше намагалася, то більше всередині палало.

— Ти мав би відпочити, — тихо сказала вона.

Каель не відповів.
Він тільки підкинув у вогонь суху гілку, і полум’я спалахнуло вище.
Його профіль у тремтливому світлі здавався жорстким, різьбленим із темряви.

— Каелю, — вона зробила крок до нього. — Я можу допомогти.

Він підняв очі — і в них не було нічого, крім тіні.
— Допомогти? — його голос був тихим, але кожне слово рвалося, наче крицею. — Як тоді, коли ти вбила мою сестру?

Вона завмерла.
— Я не хотіла…

— Але зробила.

Тиша між ними стала густішою за ніч.
Дощ зашипів у полум’ї, перетворюючи жар на дим.
Аліана дивилася на нього — і бачила перед собою не того воїна, який захистив її, а зламаного чоловіка, який більше не вірить ні в світло, ні в себе.

— Вона хотіла тебе вбити, — прошепотіла. — Я захищала нас.

— А я захищав тебе, — відповів він. — Але не думав, що ціною стане все, що в мене лишилося.

---

Вона опустилася на коліна біля нього, обережно торкнулася його крила.
Він здригнувся, але не відштовхнув.
Тканина темряви, що колись була його гордістю, тепер нагадувала спалене небо.

— Дай мені спробувати, — її голос тремтів.

Аліана зосередилася. Її пальці світилися, м’яко, майже ніжно.
Сила проникала в його тіло, торкалася нервів, м’язів, жил.
Каель зціпив зуби. Біль пройшов хвилею — гарячий, пекучий.

— Зупинись… — прохрипів він.

— Ще трохи, — прошепотіла вона, не відпускаючи.

Її очі блищали. Сльози текли по щоках, але вона не зупинялася.
І тоді він схопив її за зап’ястя.
— Досить! — гримнув він, і вогонь навколо спалахнув вище.

Вона дивилася на нього — у цих очах була вся буря світу.
— Ти не розумієш, — прошепотіла. — Якщо я не вилікую тебе, ти не зможеш літати.

— Може, я й не хочу, — холодно відповів він. — Може, краще впасти, ніж знову піднятися з брехнею в серці.

---

Вона встала, обернулася.
Крок — і ще один.
Вітер грався її волоссям, дощ змивав сльози, і світ здавався далеким.

— Я ніколи не брехала тобі, — сказала вона, не дивлячись. — Але, мабуть, ти більше не бачиш різниці між тим, хто тебе любить, і тим, хто тебе зрадив.

Каель не відповів.
Тільки полум’я тріснуло, іскри розлетілися, мов уламки серця.

І в ту мить він зрозумів, що втрачає її — не через війну, не через ворогів,
а через себе.