Розділ 12

Ніч була глуха, задушлива. Місяць ховався за чорними хмарами, ніби й сам боявся дивитися, як ангел зраджує свій двір.

Каель стояв біля ліжка, дивлячись на Аліану. Вона ще спала — світло на її шкірі миготіло ледь-ледь, мов жар, що ось-ось згасне.
Він знав: якщо залишиться — її вб’ють. Якщо втече — загине сам.

Але його серце вже давно зробило вибір за нього.

Він нахилився, торкнувся її щоки — обережно, як до молитви, якої більше не заслуговує.
— Пробач, — прошепотів. — Ми більше не належимо цьому місцю.

Вона відкрила очі — і в темряві вони світилися, мов зорі.
— Каелю…

Він простягнув руку:
— Якщо підеш зі мною — дороги назад не буде.

Її відповіддю був тихий подих. Потім — кивок.
І раптом у її погляді не було страху. Тільки віра. У нього. У них.

---

Він розкрив крила.
Велетенські, чорні, із прожилками срібла, вони розітнули темряву.
Повітря зірвалося у вир, розвіваючи полотно завіс, гасивши свічки.

— Тримайся, — сказав він.

Аліана обхопила його за шию — її дотик палив.
І вони злетіли.

У ту мить Каель відчув, як крила роздирає біль: на кожному пері — клятва, на кожній жилці — гріх.
Небо розверзлося бурею, стріли світла розтинали хмари.

— Вони нас наздоженуть, — крикнула вона крізь вітер.

— Знаю. Але хай спробують, — його голос був сталлю. — Цього разу я не віддам тебе нікому.

---

Їх наздогнали біля Межі.
Де небо торкалося чорних гір, де закінчувалася територія Двору.
Перший вибух світла розірвав простір — меч Мірель упав просто перед ними.

— Каелю! — її голос гримів, мов грім. — Зупинись, поки не пізно!

Він обернувся — і на мить їхні погляди зустрілися.
В її очах — зрада, в його — рішучість.

— Я вже зробив свій вибір, — сказав він.

Мірель вдарила. Каель відповів.
Повітря наповнилося дзвоном металу, запахом крові, бризками світла.
Аліана стояла позаду, дивлячись, як він б’ється — не за життя, не за свободу, а за неї.

Коли Мірель поранила його крило, він упав на коліно.
Вона замахнулася ще раз — але Аліана підняла руку.

Її сила спалахнула так яскраво, що навіть зорі згасли.
Мірель закричала — і розчинилася у повітрі, залишивши після себе тільки тінь і запах спаленого повітря.

---

Каель важко дихав. Його кров темними краплями падала на землю.
Аліана впала поруч, торкаючись його обличчя.

— Ти не мав цього робити…

— Я мусив. Бо ти — моє небо. І навіть якщо я впаду, то впаду з тобою.

Вона заплакала — не від страху, а від болю, який тепер став їхнім спільним.
Він підняв руку, провів пальцями по її губах.

— Далі буде темно, — прошепотів. — Але я поведу тебе навіть крізь ніч.

І коли остання іскра його світла згасла на крилах,
на небі розквітнула нова зірка.