Розділ 11

Зала трону Двору Ночі була схожа на безодню — холодна, беззвучна, вкрита відблиском чорного мармуру.
Каель стояв на колінах перед королем, чий погляд міг спинити серце.

— Вона — небезпека, — промовив монарх спокійно, наче вирок. — Її сила росте. Її присутність порушує баланс. Якщо ти не зупиниш її, вона знищить нас усіх.

Каель мовчав. Плечі напружені, погляд спрямований униз.
Його крила були складені, немов щит, що приховує бурю.

— Ти присягав мені, Каелю, — продовжив король. — Не забувай, хто дав тобі життя після того, як ти втратив усе.

Тиша. Потім — холодний, стриманий голос командира:
— І що ви наказуєте?

— Вбити її, — відповів король. — Поки вона не спалила наш світ.

Каель не ворухнувся. Але в його грудях щось тріснуло — не звук, не слово, лише тінь болю, що відгукнулась у кожному подиху.

---

Тієї ночі він стояв на даху фортеці, дивлячись у темряву.
Аліана спала нижче, у своїх покоях. Її світло іноді мерехтіло під шкірою, коли вона бачила сни.
І Каель думав про те, як легко було б знищити це світло — одним рухом, одним наказом.

Але він не міг.
Не цього разу.
Не її.

— Ти слабшаєш, командире, — почулося за спиною.
Із тіні вийшла Мірель — жриця з очима, схожими на два уламки місяця.

— Якщо не зробиш цього ти, зроблю я, — сказала вона. — І тоді її смерть буде повільною.

Каель обернувся, погляд його блиснув кригою.
— Ти не торкнешся її.

— Ти готовий зрадити свій двір заради смертної? — прошепотіла Мірель. — Чи, може, вже забув, ким ти був, перш ніж вона з’явилася?

Він не відповів. Лише стиснув руків’я меча так сильно, що пальці побіліли.

---

Коли він увійшов до її кімнати, вона прокинулася.
Світло від свічок лягало на її обличчя, м’яке, стомлене після тренувань.

— Каелю? — прошепотіла вона. — Що сталося?

Він не зміг відповісти. Лише дивився — довго, надто довго.
Її очі, її подих, її тепло — усе, що він мав би стерти, стало тим, що тримало його живим.

Вона підійшла ближче, торкнулася його руки.
— Ти тремтиш…

Його голос зірвався на шепіт:
— Не змушуй мене втрачати тебе.

Вона завмерла.
— Хто тебе змушує?

— Ті, кому я служу. Ті, кому я колись вірив.

— А кому віриш зараз? — запитала вона тихо.

Каель заплющив очі.
Коли відкрив — у них горіла буря.
— Тобі. І в цьому — моя найбільша зрада.

Вона обійняла його, навіть не думаючи, що це може бути останній раз.
Він не відповів дотиком, лише вдихнув її запах — полин, ніч і трохи полум’я.

І подумав:
Якщо цей світ має згоріти — хай згорить із нею в моїх руках.