Розділ 10

Коли світанок не прийшов, Каель зрозумів — вони входять у землі, де навіть сонце боїться сходити.

Місія була простою: знайти уламок стародавнього артефакту, який колись зберігав рівновагу між світами. Але все, що було “просто” у Дворі Ночі, завжди мало ціну.

Аліана йшла поруч, загорнута в темний плащ. Навколо — густий ліс, де тіні жили власним життям. Її сила реагувала на темряву — тихо, пульсуючи під шкірою.

— Це місце… живе, — прошепотіла вона.

— Воно пам’ятає, — відповів Каель, обережно торкаючись руків’я меча. — І не всім подобається, що ми тут.

Далі — тільки тиша, вітер і шурхіт крил нічних істот.

Коли вони дісталися до руїн, небо розкололося блискавкою.
Із тіні виступила істота — чорна, як попіл, із очима, що світилися білим вогнем.

Аліана відчула, як страх стиснув груди. Її сила намагалася вирватися, але Каель уже став між нею й чудовиськом.

— Стій позаду, — коротко кинув він.

— Ні, — відповіла вона. — Ми або разом, або ніяк.

Вона підняла руки — і полум’я вибухнуло довкола, обпікаючи землю. Каель змахнув крилами, створюючи хвилю вітру, щоб стримати натиск.
Їхні сили злилися — вогонь і повітря, полум’я і крига.
І світ навколо задрижав.

Після бою все стихло.
Каель стояв поруч із нею, дихаючи важко. Її сила згасла, залишивши лише тепло, яке повільно тануло.

— Ти не слухала наказ, — промовив він, але голос його був не злий, а втомлений.

— Я не могла залишити тебе, — відповіла вона. — Навіть якщо б захотіла.

Він глянув на неї — і все, що міг сказати, зникло.
Під місячним сяйвом вона виглядала так, ніби з неї й справді зроблено світло. Її волосся прилипло до щік, губи тремтіли від холоду, але очі… очі світилися вогнем, який пробивав його броню.

Каель зробив крок ближче.
— Ти не повинна так ризикувати, — сказав тихо. — Я не…

— Не витримаєш, якщо я зникну? — спитала вона, дивлячись прямо в нього.

Він мовчав. Його пальці ледь торкнулися її обличчя — не для ніжності, а щоб переконатися, що вона справді тут, жива.

— Ти — моя межа, — прошепотів він. — І водночас те, що цю межу стирає.

Її серце калатало в грудях.
Вона не відступила. Лише прошепотіла:
— А може, ми просто створені, щоб горіти разом.

Каель нахилив голову, настільки близько, що подихи змішалися.
Не поцілунок — але момент, коли навіть темрява навколо завмерла, боячись розірвати їхню тишу.