Розділ 8

Ніч була чистою, мов дихання гір. Повітря холодне, свіже, повне запаху дощу й магії.
Аліана стояла на краю кам’яного виступу, під яким розкидався нескінченний морок Двору Ночі.

— Ти боїшся, — спокійно сказав Каель, підходячи ближче. Його крила розправилися за спиною — величезні, темні, із легким відблиском срібла на краях.

— Я розумна, — відповіла вона. — Будь-хто з розумом боїться падати.

Каель ледь усміхнувся.
— Але саме падіння навчає літати.

Він підійшов зовсім близько, настільки, що її волосся торкнулося його плеча. Його голос був тихим, низьким, мов шепіт грози:
— Ти довіряєш мені, Аліано?

Вона мовчала. Тиша тремтіла між ними.

— Не обов’язково зараз, — сказав він, нахиляючись. — Але щоб злетіти, ти маєш дозволити мені тримати тебе.

Вона зітхнула.
— І якщо я впаду?

— Я впаду разом із тобою, — повторив він те саме, що колись. Але тепер його голос був тепліший.

Каель став позаду, обережно торкнувся її спини. Її тіло напружилося — від холоду його долонь, чи від близькості — вона не знала.
Він розгорнув свої крила й промовив:
— Заплющ очі. Дихай. Відчуй вітер.

Аліана послухалась. Її пальці ледь здригнулися, коли він обхопив її за талію, піднімаючи разом із собою.
Світ зник. Залишився лише вітер, холод і серце, що билося в унісон із його.

Коли вона відкрила очі — під ними було небо, що сяяло срібними зорями. Каель тримав її, немов щось безцінне. Його крила билися в ритмі, який пронизував саму ніч.

— Ти відчуваєш? — прошепотів він. — Небо не хоче тебе знищити. Воно хоче, щоб ти йому довірилась.

Її пальці інстинктивно торкнулися його грудей — там, де серце билося під бронею.
— А ти? Ти довіряєш мені?

Його погляд зустрівся з її. У ньому була боротьба — між обов’язком і бажанням, між тишею й тим, що вже не можна приховати.

— Мабуть, так, — відповів він тихо. — Більше, ніж мав би.

Вона всміхнулася крізь вітер.
І коли він дозволив їй розкрити руки — її власна сила відгукнулася, легка, тепла, як полум’я на долонях.
Вони летіли разом, і навіть темрява під ними здавалася частиною цього світла.