Розділ 7

Ранок у Дворі Ночі приходив не з сонцем — а з місячним світлом, що пробивався крізь чорне скло вікон.
Аліана стояла посеред арени, дихаючи важко, руки вкриті пилом і подряпинами. Перед нею — Каель. Його обличчя не виказувало нічого. Лише холодна зосередженість.

— Ще раз, — коротко кинув він.

— Я не можу, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Це безглуздо…

Каель зробив крок уперед. Його тінь упала на неї, наче крила.
— Безглуздо — це дозволити страху керувати тобою. Ще раз.

Вона заплющила очі.
Повітря навколо здригнулося — іскри спалахнули на її долонях. Але цього разу сила не вибухнула, а підкорилася.
Полум’я, прозоре й тихе, утворило кільце довкола неї.

Каель спостерігав. У його погляді промайнуло щось… тепліше, ніж схвалення.
— Краще, — тихо сказав він. — Ти вчишся керувати вогнем, не згораючи в ньому.

Вона підняла очі.
— Як ти це робиш? — спитала. — Ти завжди такий… холодний. Наче в тобі немає нічого, крім сталі.

Каель мовчав кілька секунд. Потім відповів:
— Бо я вже згорів. І тепер маю лише попіл, щоб тримати інших від вогню.

Аліана дивилася на нього, і вперше побачила не командира, не фейрі з крилами ночі — а людину, яка колись втратила все.

— І все ж ти мене навчаєш, — прошепотіла вона. — Хоч би як ти не хотів цього визнавати.

Каель підійшов ближче.
— Я навчаю тебе, бо інакше ти помреш.

— А якщо я все одно впаду?

Він зупинився за крок від неї.
— Тоді впаду поруч.

Її серце вибилося з ритму. Він не торкнувся її — навіть не простягнув руки. Але між ними щось змінилося.
Тиша стала надто живою, щоб бути просто тишею.

Вона опустила погляд.
— Може, ти й згорів, Каелю. Але попіл — це теж частина полум’я.

Він нічого не відповів. Лише тихо розвернувся і промовив:
— Завтра почнемо тренування з польоту. Якщо виживеш — навчишся довіряти не землі, а мені.

І пішов.

Аліана стояла посеред арени, з долонями, що ще диміли.
У грудях пульсував новий вогонь — не той, що нищить, а той, що змушує жити.