Розділ 6

Зал Ради Двору Ночі був схожий на серце гори — високі склепіння, чорне каміння, під ногами мерехтливі символи, які пульсували, коли хтось говорив правду.
Фейрі сиділи півколом, мов тіні, що стежать за чужими долями. У центрі — Каель.
Його крила були розправлені, обрамлені срібними рунами — знак честі, який носили лише ті, хто вийшов живим із війни.

Перед ним стояла вона.
Аліана.
Смертна, що наважилась дивитися на фейрі без страху.

— Вона небезпечна, — промовив лорд Ерейн, тонкий, як клинок. — Її сила невідома. Її присутність — загроза для рівноваги наших земель.

Каель не зрушив з місця.
— Її присутність — шанс, не загроза.

— Ти говориш, наче захищаєш її, — шипіла жриця Мірель. — Ти, командире, забув, кому присягав?

Він підняв погляд. І в тій тиші його голос звучав, як грім, що розриває небо:
— Я присягав захищати цей двір. І якщо для цього мені треба захистити її — я зроблю це.

Руна під його ногами спалахнула правдою.

Шепіт прокотився залом.
Фейрі дивилися то на нього, то на Аліану, в чиїй долоні знову тлів слабкий вогонь — її тіло відчувало небезпеку, і сила відгукувалася сама.

Каель кинув короткий погляд у її бік. І вперше — не як воїн на полонянку, а як чоловік, що бачить світло посеред своєї тьми.
Вона не розуміла його мови, але зрозуміла одне: він стоїть перед усім Двором заради неї.

— Якщо її сила загрожує нам, — продовжив Каель, — я нестиму відповідальність. Її навчання проходитиме під моїм наглядом.

— Навчання? — хтось насмішкувато кинув. — Ти хочеш зробити її воїном?

— Я хочу, щоб вона вижила, — відповів Каель.

Тиша.
Рада переглянулася. Потім — повільний кивок верховної фейрі, чия шкіра сяяла, мов мармур.

— Якщо ти береш її під свою опіку, командире, — сказала вона холодно, — то відтепер її доля прив’язана до твоєї. Якщо вона впаде — впадеш і ти.

Каель не вагався.
— Я приймаю.

---

Після засідання він мовчки вийшов у двір. Аліана йшла за ним, ледь встигаючи за його швидкими кроками.

— Навіщо ти це зробив? — вигукнула вона. — Ти міг…

Він обернувся. Його очі спалахнули.
— Я міг дозволити їм убити тебе. Але не зміг.

Вона завмерла.
Між ними — пульсуюча тиша, густіша за повітря.
Каель зробив крок ближче, настільки, що вона відчула тепло його тіла, навіть крізь прохолоду ночі.

— Запам’ятай, — сказав він тихо. — З цього моменту твоя доля — моя. Якщо впадеш ти, я впаду разом із тобою.

І, не чекаючи відповіді, розправив крила й злетів у ніч.

Аліана дивилася йому вслід — і вперше відчула, що її серце б’ється в такт із його крилами.