Розділ 4

Небо у Дворі Ночі завжди здавалося спокійним — чорне, зірчасте, майже вічне.
Але всередині Каеля жила інша ніч. Та, яку він ніколи не зміг забути.

Вона прийшла до нього уві сні — Аліана, безшумна, мов тінь.
Їй не спалося, і вона пішла шукати відповіді. Знайшла його там, де не мала бути: у залі з кам’яними статуями.

— Хто вони? — спитала вона, торкаючись облич, застиглих у вічному мовчанні.

Каель не одразу відповів.
— Мої брати, — сказав він нарешті. — Воїни, які полягли тієї ночі.

— Ночі, коли світ згорів? — тихо перепитала вона.

Він глянув на неї, і в тому погляді блиснув вогонь — не гнів, а пам’ять.
— Так. Вогонь тоді прийшов з неба. Ми думали, що це божественне полум’я. Насправді — це була магія, така сама, як у тебе.

Аліана відчула, як серце стислося.
— Ти втратив їх через… таку силу, як моя?

Він повільно кивнув.
— Один дотик — і все, що ми знали, обернулося на попіл. Місто, двір, навіть небо горіло. Я вижив… лише для того, щоб пам’ятати.

Вона стояла мовчки.
Її пальці мимоволі торкнулися його руки — не зі співчуття, а з того дивного поклику, який вона більше не могла ігнорувати.
Він не відсмикнувся.

— Ти ненавидиш мій вогонь, — сказала вона.
— Я боюся його, — відповів Каель. — Бо він забрав усе, що я любив.

Аліана зустріла його погляд — і раптом зрозуміла, що цей чоловік, такий холодний і сталевий, не збудував стіну навколо себе. Він згорів у ній.

— Можливо, — прошепотіла вона, — твій світ згорів не даремно. Можливо, вогонь не завжди забирає. Інколи він очищає.

Каель мовчав довго.
А потім сказав:
— Якщо ти маєш рацію… тоді, можливо, ніч колись знову стане світанком.

Вона посміхнулася.
І вперше відтоді, як він її викрав, у його очах з’явилося щось, схоже на надію.