Розділ 2,

Світло проникало крізь темряву — не сонячне, а холодне, примарне, схоже на відблиск місяця на воді.
Аліана прокинулася на кам’яному ложі, під шовками, які пахли чужими квітами, і з першим подихом зрозуміла: це не її світ.

Повітря було густим від магії. Вона відчувала її на шкірі — ніби сотні невидимих іскор танцювали навколо.
Тіло боліло, але ще більше боліла душа.

Вона сіла, вдивляючись у темряву. На стінах пульсували руни, мов дихання самого замку. І тоді двері відчинилися.

Він стояв там — той, хто з’явився серед попелу.
Каель.

Його крила були складені за спиною, темні, як ніч без зірок. Він рухався тихо, але кожен його крок змушував повітря тремтіти.

— Де я? — голос її зірвався, ледь чутно.
— У Дворі Ночі, — відповів він, не дивлячись на неї. — Ти маєш бути вдячна, що жива.

— Вдячна? — вона засміялася коротко, з гіркотою. — Мене викрали, а тепер ще й наказують бути вдячною?

Його погляд нарешті зупинився на ній. І в тому погляді було щось… небезпечне.
Не гнів. Не презирство. Щось глибше.
Наче він бачив у ній не просто смертну — а загадку, яку боїться розгадати.

— Як тебе звати? — тихо спитав він.
— Аліана.

— Аліано, — він вимовив її ім’я повільно, наче куштував його. — Ти торкнулася сили, якої не повинно існувати в людському тілі.

Вона підняла голову.
— Я не знаю, про що ти говориш.

Каель підійшов ближче — настільки, що вона відчула запах його броні, змішаний із вітром і димом.
— Ти знаєш. Бо ця сила вже прокинулася.

Він доторкнувся до її руки — і в ту ж мить зі шкіри Аліани спалахнуло світло. Тепле, золотаве, пульсуюче.
Вона скрикнула, відсмикнувши долоню.

— Що… це?..
Каель спостерігав мовчки, очі його зблиснули металом.
— Полум’я душі, — промовив він тихо. — Воно або знищить тебе… або змінить наш світ.