Розділ 1

Повітря пахло димом і страхом.
Аліана стояла серед зруйнованого міста, де ще годину тому били дзвони — а тепер тільки вітер розносив попіл згорілих будинків. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася уламків, гарячих ще від вогню.

Світ людей завжди здавався їй холодним, але тепер він був мертвим.
І десь глибоко, під ребрами, вона відчувала, що це — лише початок.

— Їх бачили на заході, — прошепотів старий мисливець, проходячи повз. — Ті, хто носить крила.

Фейрі.
Слово, яке люди вимовляли пошепки, наче воно могло саме прийти, якщо сказати його вголос.

Аліана не вірила в них. Не хотіла вірити. Але коли небо розітнуло світло — холодне, біле, не людське — і постать у чорних крилах опустилася серед попелу, її серце завмерло.

Його крила — мов тінь ночі,
його погляд — мов лезо, що розтинає правду.

Він не сказав жодного слова, але навколо все стихло, навіть вітер.
Аліана дивилася на нього, і вперше в житті відчула: страх може пахнути не лише смертю, а й чимось небезпечним, солодким.

— Смертна, — його голос прозвучав низько, глибоко, наче грім, що котиться над морем. — Ти маєш іти зі мною.

— Я нікуди не піду, — прошепотіла вона, хоча коліна їй зрадницьки тремтіли.

— Це не прохання.

Коли його рука торкнулася її зап’ястка, світ потемнів.
Останнє, що вона побачила — це його очі. Сірі, мов буря, що ніколи не закінчується.

І десь між спалахом болю та падінням у тінь вона відчула — всередині щось прокидається. Щось гаряче, палаюче, як вогонь, який ніхто не здатен загасити.