ГЛАВА. ПАДШИЙ І ПРАВЕДНА: СПОГАДИ І СУД

Він пам’ятав, як вперше створив своє місце.
Не трон. Не світло. Не закон.
Простір, де повітря було теплим, а не наказаним.
Де мешканці сміялися, торкались одне одного, плакали і питали.
Де пам’ять була їхня, а не стерта чужою волею.
Його крила тоді були золотавими, теплими, з легкими тінями між перами.
Він дивився на світло не зверху, а поруч.
Не для того, щоб керувати.
А для того, щоб воно відчувало — як він.
— Світ не ламається від питань, — говорив він їм. — Він ламається від мовчання.
Мешканці світу, яких він створив, слухали і сміялися.
Але він знав: цей час не триватиме вічно.
Вона прийшла — Праведна.
Світло в ній не було теплим.
Його не можна було відчувати — лише приймати.
Її крила поглинали світло, залишаючи тільки чисту, холодну істину.
— Ти порушуєш порядок, — сказала вона.
— Я показую вибір, — відповів він.
Її очі, без зіниць, вивчали його.
Вони не бачили тіла. Вони бачили питання.
— Вибір — це тягар, — сказала вона.
— Тягар — це жити за чужим рішенням, — відповів він.
Її голос не тремтів.
Її світло не підкорялося.
— Ти падший, — мовила вона.
— Ти не знищиш світло, — сказав він, — але воно перестане бути твоїм.
І тоді він відчув Творця.
Не як образ.
Не як наказ.
Як першоджерело, яке спостерігає і не втручається одразу.
— Чому він сміє? — думала Праведна, не вимовляючи. —
— Чому він не підкорився?
Творець з’явився між ними, світло спалахнуло на межі.
Він не піднімав рук. Не погрожував.
Він дивився. І його погляд був суворий, величний, тихий — як голос, який не потребує слів.
— Чому він пішов проти мене? — запитав хтось у темряві, але це були думки Праведної.
— Бо він обрав те, що ти не дав, — відповів Творець.
Вона відчула холод по спині.
Не страх — немає місця для страху.
Розуміння. І біль.
— Його мешканці… — прошепотіла вона.
— Пам’ять стерта, — сказав Творець. — Він залишив їх живими, але порожніми. Не для покарання, а для уроку.
Він підняв погляд на падшого.
— І він зрозумів, що порушив порядок.
— Так, — сказала Праведна. — І став падшим.
Світло її крил похитнулося.
І вперше вона відчула, що її рішення не зробило світ кращим.
Він стояв там, розгублений, але не переможений.
Його крила були зламані словами і світлом, але дух не зник.
— Я створив свій світ, — сказав він Творцеві тихо, — і тепер він порожній.
— Так, — відповів Творець, — але порожнеча теж може навчити.
Праведна дивилася на нього.
Не з гнівом. Не з ненавистю.
А з розумінням, яке приносить спогад про те, що правильне рішення може бути болючим.
— Ти падший, — повторила вона тихо. —
— Але я боюся, що твоє падіння ще не кінець.
Вони стояли в тиші, де світло і тінь зіштовхувалися.
Тіло падшого було слабке.
Але його присутність — не знищена.
І в цю мить всі три — падший, Праведна і Творець — знали:
цей світ вже ніколи не буде тим самим.