ГЛАВА. ПРАВЕДНА: СПОГАД ПРО ПЕРШЕ ПАДІННЯ

Праведна пам’ятала час,
коли ще не було цього слова.
Падший.
Тоді він був ангелом.
І світ — ще не був кліткою.
ВОНА
Праведна виглядала так, як виглядає закон, коли йому дали тіло.
Висока. Струнка. Надто рівна, щоб здаватися живою.
Її шкіра — світла, майже прозора, без жодної плями, зморшки чи сліду часу. Ніби тіло ніколи не торкалось болю.
Волосся — довге, біле, холодне, спадало рівними пасмами, як світлові промені, що не знають вітру.
Очі — без зіниць. Чисте світло. У них не було злості — лише оцінка.
Її крила не були просто білими.
Вони були абсолютними: сліпуче світло, яке поглинало все інше. Поруч із ними будь-яке інше сяйво здавалося брудним.
Вона не пахла.
Запах — це пам’ять.
А пам’ять їй була не потрібна.
ВІН (ДО ПАДІННЯ)
Тоді він ще стояв у світлі.
Його крила були іншими — не яскравими, а теплими. Золотавими, з м’якими тінями між перами.
Його світло не різало. Воно торкалось.
Він дивився не згори.
Він дивився поруч.
— Світ не ламається від питань, — сказав він тоді. — Він ламається від мовчання.
Ці слова стали початком.
ЙОГО МІСЦЕ
Він не будував тронів.
Він створив простір.
Між Яв’ю і Нав’ю,
там, де світло вже слабшало, але тінь ще не брала владу.
Це місце не мало імені.
Воно дихало.
Там жили такі самі, як він.
Не ангели.
Не демони.
Ті, хто пам’ятав світло —
але мав тіло.
Вони сміялись.
Торкались одне одного.
Плакали.
Запитували.
І не боялись.
ПРОТИ ТВОРЦЯ
Творець не говорив із ним одразу.
Творець спостерігав.
Бо найнебезпечніша зрада —
не ненависть.
А альтернатива.
— Ти порушуєш порядок, — сказала Праведна, коли прийшла вперше.
— Я показую вибір, — відповів він.
— Вибір — це тягар, — мовила вона.
— Тягар — це жити за чужим рішенням, — сказав він.
Цього було достатньо.
СТИРАННЯ
Він не бачив, як це сталося.
Бо дивився на неї.
На Праведну.
Коли світло пішло хвилею,
його мешканці впали — не мертві,
порожні.
Пам’ять стерли акуратно.
Без болю.
Без крові.
Вони прокинулись і не знали: хто вони,
звідки,
чому їхні серця тремтять, коли вони бачать небо.
— Це милосердя, — сказала Праведна.
— Ти зберегла тіла, — відповів він. — Але вбила сенс.
ПАДІННЯ
Його крила не відрізали.
Їх забрали словом.
Молитвами.
Знаками.
Ім’ям.
— Ти падший, — сказала вона.
І світ прийняв це.
Коли він упав,
земля не здригнулась.
Здригнулось світло.
ТЕПЕР
Праведна стояла в Серці Світла і згадувала це без емоцій.
Так, як згадують правильне рішення.
Але десь глибоко,
там, де світло ніколи не дивиться,
було відчуття…
…що вона не зупинила зло.
Вона зупинила можливість.