ГЛАВА. ПРАВЕДНА

Світло не має сумнівів.
Сумніви — це розкіш живих.
Праведна знала це від початку.
З моменту, коли світ ще не розділився на дозволене і заборонене — вона вже обирала порядок.
Вона стояла в Серці Світла — місці, де не існувало тіні.
Її крила не кидали відблиску.
Вони поглинали все інше світло, залишаючи лише чистоту.
Тут не було дзеркал.
Праведній вони були не потрібні.
Вона пам’ятала чотирнадцятого.
Не його обличчя.
Не голос.
Ідею.
Він з’явився не як демон.
І не як ангел.
Він з’явився як питання, на яке світ не мав права відповідати.
Він дивився на людей не зверху.
Він дивився разом з ними.
Він дозволяв їм питати:
чому світло вирішує?
чому біль називають випробуванням?
чому порядок важливіший за життя?
Ці питання роз’їдали структуру.
Праведна зупинила його не з ненависті.
І не зі страху.
З необхідності.
Світ, який ставить забагато питань,
розпадається.
Вона пам’ятала, як ангели вагались.
Як деякі відводили погляд.
Як Сердцекрил тремтів, віддаючи частину себе.
— Це милосердя, — сказала вона тоді.
— Ми не знищуємо. Ми виправляємо.
Вона вірила в це.
І вірила досі.
Він не кричав, коли ламали його крила.
Він дивився.
Цей погляд переслідував її довше, ніж будь-який крик.
Праведна провела пальцями по повітрю.
Світло слухалось.
— Він повертається, — сказала вона порожнечі. — Але не як загроза.
— Як нагадування.
Світло навколо стиснулось.
— Пам’ять — найнебезпечніша форма хаосу, — мовила вона вголос. —
— Війни закінчуються.
— Бунти згасають.
— А пам’ять…
— …вчить інших повторювати.
Вона бачила Зоріель.
Її погляд.
Її тріщину.
— Співчуття — це перший крок до зради, — сказала Праведна тихо. —
— Не тому, що воно зле.
— А тому, що воно людське.
Праведна не ненавиділа людей.
Вона їх оберігала.
Від свободи, яка ламає.
Від вибору, який залишає провину.
Від знання, після якого не можна спати спокійно.
Вона підійшла до межі світла.
І на мить — лише на мить —
відчула те саме, що відчували інші.
Тепло.
Не світло.
І це розлютило її.
— Якщо він заговорить, — сказала вона, — світ запитає.
— Якщо світ запитає, — продовжила, — він перестане слухатись.
— А якщо світ перестане слухатись…
Вона замовкла.
Не тому, що не знала продовження.
А тому, що знала надто добре.
Праведна розкрила крила.
Світло пішло хвилею.
— Я не дозволю ще одного світу, який розвалиться під тягарем правди, — сказала вона.
— Навіть якщо для цього мене назвуть жорстокою.
Її голос був рівний.
Чистий.
Святий.
Десь унизу
той, кого не назвали,
зробив ще один крок.
І Праведна відчула це.
Не як страх.
Як виклик.
— Я не ворог, — сказала вона в порожнечу. —
— Я — межа.
Світло погодилось.
Але десь глибоко
воно вже не було таким однорідним.