ГЛАВА. КОЛИ СВІТЛО ДИВИТЬСЯ ВНИЗ

Очима Зоріель
Світло завжди мало звук.
Тихий, рівний, як дихання істоти, що ніколи не спить.
Зоріель чула його з моменту створення.
Воно жило під шкірою, у кістках, між пір’ям крил.
Світло не ставило запитань. Воно знало.
Але цього разу
воно збилось.
Вона стояла на краю Світлого Колеса — місця, де ангели дивилися на світи, не торкаючись їх. Її крила, зоряні й темні, повільно ворушились, немов нічне небо, що намагається пригадати власні сузір’я.
Знизу, з Наві, підіймалась хвиля.
Не темрява.
Не зло.
Пам’ять.
Зоріель приклала руку до грудей. Світло під шкірою здригнулося.
— Це не вторгнення, — прошепотіла вона. — Це… повернення.
— Ти дивишся туди надто довго.
Голос Праведної був рівний. Без тіні докору — і саме тому страшний.
Зоріель не обернулась одразу.
— Я дивлюся туди, де щось змінилось, — відповіла вона. — Світло так не тремтить без причини.
Праведна підійшла ближче. Її присутність стискала простір. Крила — сліпучі, без тіні — закривали половину неба.
— Причина є завжди, — сказала вона. — Просто не кожну потрібно називати.
Зоріель нарешті обернулась.
— Він живий, — сказала вона тихо.
— Ні, — відрізала Праведна. — Він не повинен бути.
Ці слова вдарили сильніше, ніж заперечення.
— Ми не створюємо «повинно» і «не повинно», — сказала Зоріель повільно. — Ми лише тримаємо світ у рівновазі.
Праведна дивилась на неї довго. Надто довго.
— Саме так і починається зрада, — мовила вона. — Із красивих слів.
Світло навколо Зоріель стало різкішим.
Її крила спалахнули — не яскравіше, а нерівніше.
Вона знову глянула вниз.
І побачила його.
Не цілком.
Лише відбиток — силует у тіні, де форма ще не зібралась.
Але цього вистачило.
Вона відчула біль у власних лопатках.
Там, де в нього були рани.
— Ми ламали його, — сказала вона, не відводячи погляду. — Не судили. Не знищували. Ламали.
— Він був помилкою, — повторила Праведна.
— Він був питанням, — відповіла Зоріель.
На мить світло між ними затремтіло.
І в цю мить
Зоріель згадала.
Не образ.
Не подію.
Відчуття.
Той час, коли ангели ще питали, а не лише виконували.
Коли світло було теплим, а не гострим.
— Ми боїмося не його, — сказала вона тихо. —
— Ми боїмося того, що він нагадає.
Праведна зробила крок назад.
Уперше — не вперед.
— Ти заходиш надто далеко, — мовила вона.
— Я дивлюся туди, куди світло не хоче, — відповіла Зоріель. — Бо там щось болить.
Знизу піднялася ще одна хвиля.
І цього разу
Зоріель відчула відповідь.
Не слова.
Не погляд.
Присутність.
Наче хтось подивився вгору
і побачив її.
Її подих збився.
— Він… бачить нас, — прошепотіла вона.
— Неможливо, — різко сказала Праведна.
Але її голос був не таким впевненим.
Зоріель зробила те, чого не робила ніколи.
Вона не відвернулась.
І в цю мить
її світло вперше не наказувало.
Воно слухало.
Коли Зоріель відійшла від краю,
у світлі лишилась тріщина.
Маленька.
Майже непомітна.
Але світло пам’ятає навіть це.