ГЛАВА. КНЯЗЬ І ТОЙ, КОГО НЕ НАЗВАЛИ

Нав уночі був іншим.
Темрява тут не ховалась — вона чекала.
Чортий Князь стояв біля кам’яного виступу, де тіні спадали вниз, мов чорне море. Його крила — ніч і золото — були складені спокійно, але кожне перо знало свою вагу.
Він не озирнувся, коли відчув присутність.
— Ти вийшов занадто рано, — сказав він.
— Я не виходив, — відповів голос позаду. — Я випав.
Князь усміхнувся. Повільно. Без насмішки.
— Так завжди починаються легенди, — мовив він. — Але рідко — революції.
Він повернувся.
Той, кого не назвали, стояв у тіні. Його тіло ще трималось на пам’яті, а не на силі. Контур крил за спиною тремтів, наче не вирішив, чи існувати.
— Ти менший, ніж я пам’ятаю, — сказав Князь.
— Ти старший, ніж я очікував, — відповів той.
Князь засміявся тихо.
Сміх був теплий. Небезпечний.
— Вони зламали тебе красиво, — мовив він. — Молитви, знаки, стирання. Класика.
— Вони хотіли, щоб я зник, — сказав той.
— Ні, — заперечив Князь. — Вони хотіли, щоб ти мовчав.
Він підійшов ближче.
Не як володар.
Як хтось, хто вже бачив поразки.
— Ти знаєш, чому я не втрутився?
— Бо ти боявся, — відповів той без злості.
— Бо я чекав, — поправив Князь. — Боягузи ховаються. Я — спостерігаю.
Між ними повільно осідала тиша.
— Вони скажуть, що ти — загроза, — продовжив Князь. —
— Вони скажуть, що ти — хаос.
— Вони скажуть, що ти — помилка.
— А ти? — тихо спитав той.
Князь нахилив голову.
— Я скажу, що ти — наслідок.
Він торкнувся повітря між ними.
Тіні здригнулися.
— Я правлю, бо світ боїться порожнечі, — сказав Князь. —
— А ти — сама порожнеча, яку вони створили.
Той, кого не назвали, повільно підняв погляд.
— Я не хочу трону.
— Я знаю, — відповів Князь одразу. — Саме тому ти небезпечний.
Він зробив крок ближче.
Тепер між ними було надто мало простору для брехні.
— Скажи мені одне, — мовив Князь тихо. —
— Коли ти дивишся на ангелів…
— …ти хочеш помсти?
Пауза була довгою.
— Я хочу, — нарешті відповів той, — щоб вони пам’ятали, що зробили.
Князь видихнув.
— Гірше за війну, — сказав він. —
— Пам’ять ламає імперії.
Він відступив на крок.
Не як володар.
Як той, хто визнає силу.
— Я не стану твоїм ворогом, — мовив Чортий Князь. —
— І не стану твоїм королем.
— Але я дам тобі одне.
— Що?
— Час, — відповів він. — І тишу.
Він розкрив крила. Ніч поворухнулась.
— Коли прийде мить, — додав Князь, — вони назвуть тебе іменем.
— І тоді світ зламається вдруге.
Той, кого не назвали, лишився стояти.
Його контур стабілізувався.
Біль не зник — але став його.
— Я не стану богом, — сказав він у порожнечу.
— Я стану питанням.
І темрява
погодилась.