ГЛАВА. КОЛИ ТІЛО ПАМ’ЯТАЄ РАНІШЕ ЗА ІМ’Я

Спочатку з’явився біль.
Не крик —
а напруга в повітрі, ніби світ згадав стару рану і не знав, що з нею робити.
У Наві земля повільно розійшлася.
Не тріщиною —
шрамом.
Першою це побачила Жива.
Вона стояла навколішки, торкаючись землі, коли тепло під її долонями стало нерівним. Не живим — вперто живучим.
— Ні… — прошепотіла вона. — Ти не мав…
З ґрунту піднялась рука.
Не чорна.
Не демонічна.
Людська.
Шкіра — бліда, з тонкими тріщинами, крізь які світився тьмяний, золотаво-червоний жар, ніби світло, яке довго душили. Пальці тремтіли — не від слабкості, а від стриманого гніву.
Кров зробила крок уперед.
Її серце відгукнулось різким, болісним ритмом.
— Він… живий, — сказала вона захрипло. — Але не так, як ми.
Земля повільно віддала плече, ключицю, частину грудей.
Тіло було зламане — не зовні, а всередині.
Ребра — криві, ніби їх ламали і складали знову.
На грудях — слід, де колись було серце, обрамлений знаками молитви. Випалені. Ангельські.
— Вони прив’язали його до слів, — тихо мовив Вел. — І думали, що цього достатньо.
Коли він підняв голову,
ніхто не побачив обличчя повністю.
Лише частину:
лінію щелепи, губи з засохлою кров’ю,
і одне око.
Око було не чорне.
І не світле.
Воно було пам’яттю.
Там, де мали бути крила,
були рани.
Не обрубки.
Не кістки.
Сліди вирваного — так, ніби крила не відрізали, а викликали з тіла молитвами, залишивши порожнечу, що пульсувала.
Повітря навколо нього тремтіло.
Мор підійшов ближче.
Вперше — без страху.
— Ти не мертвий, — сказав він. —
— І не живий, — відповів хтось.
Голос був хрипкий, нерівний.
Наче давно не використовувався.
— Я… — пауза. Довга. Болісна.
— …пам’ятаю.
Це було перше слово.
І воно змусило Нав здригнутися.
Зор відвернувся.
— Це погано, — сказав він жорстко. —
— Для них, — відповів Ладомир.
Тіло повільно підвелося.
Ноги тремтіли, але тримали.
Зі спини піднявся контур — не крила, а їхній спогад. Світло й тінь наклалися одне на одне, створюючи форму, яка не хотіла стабілізуватися.
— Він ще не обрав, — прошепотіла Купава.
— Йому не дали, — відповіла Жива.
У цей самий момент
Праведна зупинилась серед світла.
Вперше — без причини.
Її крила різко розкрилися.
— Він дихає, — сказала вона.
І цього разу
це не було наказом.
Назад, у Наві,
він підняв голову вище.
— Вони називали мене помилкою, — сказав він тихо. —
— Але помилки не болять так довго.
Він зробив крок.
Світ поступився.
Його ім’я ще не повернулось.
Його форма — нестійка.
Його сила — нерівна.
Але всі зрозуміли одне:
Його не знищили.
Його відклали.
І тепер час знову пішов.