ГЛАВА. ТЕ, ЧОГО НЕ НАЗИВАЮТЬ

Спочатку це було не ім’я.
Навіть не думка.
Це було відчуття, ніби хтось забув замкнути двері між світами.
У Наві повітря стало густішим.
Тіні — довшими.
Крила демонів інколи сіпались самі по собі, ніби реагували на кроки, яких не було чути.
Першим відчув Нав.
Він стояв осторонь, там, де світло ніколи не затримувалось надовго. Його тінь ворушилась інакше, ніж зазвичай — не повторювала рухів тіла, а ніби слухала щось під землею.
— Він дихає, — сказав Нав тихо.
Ніхто не спитав: хто.
Бо всі зрозуміли.
Зор підняв голову.
Його крила, матові й чорні, ледь здригнулись.
— Не може, — сказав він. — Його стерли.
— Стирають слова, — відповів Вел, не дивлячись. — Не сліди.
Кров торкнулась грудей, там, де її серце билося надто голосно.
Воно билося швидше.
— Мені сниться порожнеча, — прошепотіла вона. — Але вона тепла.
Мор стояв нерухомо.
Смерть завжди знала, коли її обходять.
— Його не провели, — сказав він нарешті. — Його зламали.
— А зламане не зникає, — усміхнувся Ладомир. — Воно чекає.
Ніхто не вимовляв числа.
Але всі думали про нього.
Чотирнадцять.
Число, яке не вписувалось у порядок.
Зайве.
Небезпечне.
У той самий час, на іншому боці Межі, ангели теж відчули зміну.
Світло стало різкішим.
Не теплішим — жорсткішим.
Навіель зупинилась посеред стирання пам’яті.
Її рука зависла в повітрі.
— Я не можу дістатися одного шару, — сказала вона.
— Якого? — холодно спитала Праведна.
Навіель опустила очі.
— Того, який уже стертий.
У залі стало тихо.
Велесар перегортав сторінки книги, якої не мав бути.
Текст розпливався.
— Тут є розрив, — мовив він. — Наче хтось вирвав сторінку, але чорнило…
— …пам’ятає, — завершила Зоріель.
Сердцекрил здригнувся.
Світло з його грудей спалахнуло болісно.
— Це моя провина, — прошепотів він. — Я віддав занадто багато.
Праведна подивилась на нього вперше за довгий час.
— Ти віддав не тому, — сказала вона.
Її голос був спокійний.
І тому страшний.
Вона підійшла до вікна, за яким світло не мало тіні.
— Він був помилкою, — мовила Праведна. —
— Він був питанням, — відповів хтось.
Ніхто не зізнався, хто це сказав.
Назад, у Наві,
простір між демонами почав тріскатися.
Не буквально.
Емоційно.
Там, де мав стояти ще хтось,
з’явилось відчуття присутності.
Ніби хтось дивився на них
із глибини болю.
Вел усміхнувся.
— Він не прийде, як ми, — сказав він. —
— Він не з’явиться з вогню чи тіні.
— Він прийде з того, що вони вважають знищеним.
Жива опустилась на коліно й торкнулась землі.
Ґрунт був теплим.
— Він живий, — сказала вона просто.
І вперше за весь час
демони не раділи
і не боялись.
Вони чекали.
Бо той, кого зламали ангели,
не мав стати королем.
Він мав стати зміною.