Несподівана знахідка

В  зеленій країні, між  скель і джерел,
стояв понад прірвою замок. 
І правив там князь, що ім’я мав Орест,
 з ним добра княгиня  Софія. 
Їх дім був прекрасний, й багата земля,
 за ними  лежала на північ. 
Земля Водоспаду – так звався той край, 
що здавна в піснях прославляють.  
Послухать легенду запрошую вас,
 коли вам то буде цікаво...
***
-  Семе! Семе,  я тебе зараз знайду! –тоненький дівчачий голосок почувся надто близько. Сем панічно роззирався по сторонам.  Де б сховатися? Зараз Ліна його знайде! Звичайно, коридор цей дуже довгий, але в ньому нема ні дверей до інших частин замку, ні гобеленів, взагалі, нічого придатного для гри в хованки... Залишається тільки надія, що за поворотом справи підуть на  краще. 
Ось, нарешті, і поворот. Але за ним – от як кепсько! – коридор закінчується. Сем підбіг до протилежної стіни – ти ба, це не стіна! Це великі мармурові двері, і  їх майстерно зроблено у вигляді  крил ангела. Сем штовхнув їх – не відкриваються!  Придивився – на них є замок, але,  навіть якби Сем мав ключ, все одно замок дуже високо, десь на рівні лопаток дорослого. 
Сем незадоволено пнув двері ногою, але їм, видно,  було плювати на його сором. Аякже, просто нестерпно – дівча переможе його!  Він ще раз грюкнув по дверях, так сильно, що на них залишився слід його брудної ноги.  Темний відбиток на сніжно-білому крилі...  Сем  злякався – а як хто побачить? Княгиня Софія дуже сувора до бешкетників... Ще змусять весь поверх відшкрібати. Тому він скоріше поплював на рукав і заходився чистити двері.  Поки чистив, злість трохи пройшла, а натомість прийшла цікавість. І справді, це дуже дивні двері  - великі, майже на всю стіну, з різьбленого мармуру, та ще й у формі крил, та ще й замкнені! Немає сумнівів, за ними якась таємниця.
- Ха, Семе! Ось і ти! Що, не зміг сховатися? – насмішкувато сказала Ліна. 
- Хіба від тебе сховаєшся? Це ж твій замок, тобі і стіни допомагають!  - відповів хлопчик, - Дивись краще, що я знайшов! – показав він на двері, - як думаєш, що за ними? 
- О-о-ой, нічого собі! А не відкриваються? – спитала маленька князівна.
- Ні, - пирхнув Сем,  - та й ключа в нас нема. 
- Треба буде спитати в матусі , - зауважила дівчинка.
- Або в отця Серафима. Я певен, він знає!

***

Отця Серафима вони зустріли раніше, ніж ясну пані княгиню. Священик якраз йшов у трапезну після вечірньої служби. Дітям було з ним по дорозі, тож вони скористалися нагодою.

– Двері у підземному поверсі? Схожі на крила? Їх ще ніхто не відкривав, діти, бо ключа до них немає.

– А куди ж вони можуть вести? – блискаючи оченятами, спитала Ліна.

– Про то тільки Бог відає... Але, напевне, в якийсь коридор, що має йти на північ. Можливо, твої предки зробили за ними таємний шлях до втечі, якщо замок буде взятий.

– Хіба можуть вороги взяти наш замок? – засміявся Сем, - адже з півночі у нас прірва, а на півдні, із західного краю і до східного, спеціально виритий рів?

– Все у волі Божій, мій сину, – відповів священик, – і не такі укріплені фортеці, як наша, були захоплені. Як не силою, так хитрістю або зрадою. Звичайно, це сумно, але таке життя.

– До речі, – мовив отець Серафим до дітей після хвилинного мовчання, – чи бачили ви напис над дверима?

– Ні, а що там?

– А я не скажу. Краще вчіться читати і самі дізнаєтеся. А то як ще вас змусити щось вчити?