Забуття

Все, що мені треба було запам'ятати:
моє ім'я Зореслава і я - серфадит. Ми допомагаємо людям приймати складні рішення та можемо запобігти нещасним випадкам, проте не завжди. Наше втручання має бути вкрай непомітним для людей. Всі звіти здаємо Яхтеру, але через посередників, через наших кураторів. В принципі, все зрозуміло, але, чому я абсолютно нічого не пам'ятаю? Чому про все мені розповідає цей білявий хлопець зі світло-сірими крилами, котрого звуть Єлисей?

Мені хотілося розібратися, але скільки я не напружувала мозок - всередині мене була порожнеча.

- Єлисею, для мене це все, як теорія, навіть моє ім'я, я не відчуваю нічого.

"Бісів Деян, навіть ім'я стер", - прошипів Єлисей, його очі гнівно зблиснули. Щось його непокоїло. 

- Що? Хто такий Деян? - запитала я, - це той хлопець, що кілька хвилин тому пішов?

Єлисей проігнорував моє питання.
- Але ж, - продовжила я розгублено , - у всіх має бути якесь минуле. Я ж не сьогодні народилася!
- Так буває, - проказав він, - не всі серфадити пам'ятають своє минуле.
Він на мить завагався і невпевнено повів далі.
- Така реакція організму на переродження. Ти... Ти була людиною, як і всі ми раніше. І знаєш... може, воно й на краще, що ти нічого не пам'ятаєш, ти зможеш краще працювати, нічого не відволікатиме тебе від роботи. В тебе є завдання на сьогодні.
- Чому у нього чорні крила? - запитала я.

                                   ***

                               Єлисей
         

- Чому у нього чорні крила? - це запитання загнало мене у глухий кут. Вона не могла навіть пригадати власне ім'я, за якихось кілька хвилин я звалив на неї купу інформації і відправляю на завдання, а її цікавить, чому в Деяна чорні крила?! Боже, що не так із цією дівчиною?!
- Ти про Деяна? - без краплі ентузіазму перепитав я. - Ну... знаєш, забарвлення крил серфадита тісно пов'язано з його поведінкою та вчинками. А Деян із тих, хто вважає, що правила існують для того, щоб їх порушувати. 
Вона затримала погляд на моїх крилах. Вони мали сіруватий відтінок і я буквально прочитав у її очах "то ти також не бездоганний".

- Але зараз не про це. Тебе зовсім не лякає, що в тебе перше завдання і все таке?
- Перше? - безбарвним голосом проказала вона. Чорт, Деяне, який же ти бовдур, навіщо було аж так старатися знищити її пам'ять? Мене зупиняли правила і те, що колись Деян був моїм куратором, інакше, я б уже давно начистив йому пику.
- Так, - намагаюся поводитися якомога спокійніше. У Зореслави, окрім мене, зараз нікого не було. Вона стояла така беззахисна і тендітна. Мені хотілося обійняти її і заспокійливо шепотіти "усе буде добре", але нам не можна, не можна...

- Ти маєш змусити одного малого піти на заняття. Ось координати, - протягую папірець. Дивиться здивовано, а потім починає реготали, голосно.
- Це ми отакою фігнею займаємося? - Зореслава впевнена, що я просто жартую.
- Зореславо, все серйозніше, ніж ти гадаєш. Від того, чи впораєшся ти, залежить чи залишиться цей хлопець живим.
Сміється. Знову сміється. Це буде складніше, ніж я собі думав.
- А що, його потім вб'є розлючена вчителька початкових класів?

- Малому, - зауважую я, - п'ятнадцять. Не так важливо, чи піде він конкретно на заняття, чи просто вийде на кілька годин з дому. Його не має бути в квартирі. Там планується пограбування, якщо він залишиться, його  на заняття, чи просто вийде на кілька годин з дому. Його не має бути в квартирі. Там планується пограбування, якщо він залишиться, його випадково вб'ють. Тепер ти розумієш, наскільки все серйозно?

Зореслава поглянула на мене з недовірою.
- Чому тоді не зробити так, щоб пограбування не відбулося? Так же буде краще, вірно?

- Ми не втручаємося у справи янголів, - я розумів, що для неї це все нове і повинен пояснювати спокійно, але, все ж таки, почав нервувати. Ми втрачали час.

 - Очевидно, що це пограбування має відбутися. Завдання надаються чітко і виконуватися повинні чітко, без жодного кроку вбік чи назад.
Напевно, це прозвучало занадто суворо, бо дівчина зіщулилася, як мале кошеня, котре викинули на вулицю в мороз.

- Пробач, - м'яко промовив я, - але правила є правила. І якщо ти не Деян, то порушувати їх не варто. До того ж ти новенька, тому власної думки поки що бажано не мати.
Вона закрила очі, борячись із тим, щоб не наговорити мені грубощів. Це було так помітно.
- Ходімо, я допоможу тобі спуститися до місця твого завдання.
⠀
Ми дійшли до виру, Зоеслава мовчки дивилася вниз, я бачив, як тремтіли її руки. Пробач, Яхтере! Торкнувся тоненьких холодних пальців, а потім, я навіть не зрозумів, як це трапилось, та я опинився в її обіймах. Вона обхопила мене так швидко і міцно, що я заледве розумів, що відбувається.
- Мені так страшно, - прошепотіла, - це ж... Я повинна зараз летіти? Сама? Своїми крилами?
- Це не так складно, як здається на перший погляд. Ти звикнеш. До того ж, кожен повинен крізь це пройти.
- Мене дуже болить крило, - випалила Зореслава на одному подиху. Я поглянув на її крила, праве було трішки прим'яте. Це, звісно ж, не перешкоджало польоту і з приводу "дуже" вона явно перебільшувала.
Дівчина чекала на мою відповідь, переминаючись з ноги на ногу.
- Зореславо, ти змушуєш робити тобі поблажки. Але це востаннє.
Я зітхнув і взяв її за руку. Нас понесло униз, на Землю.