Вибір

"Славка-Славка-Славка", - дитячий сміх і білі кучері. Лише одна людина називала мене так. Ми так називали одна одну, їй подобалося мати зі мною щось однакове. Однакові сукні, однакові браслети, однакове скорочення імені.
Моя дівчинка, моя душа, моя сестра, моя Дарослава. Як давно я її не обіймала, як давно я не тримала ці теплі долоньки в своїх руках. Здавалося, минула ціла вічність, хоча насправді якийсь місяць-півтори...

Цей сон такий солодкий, я зовсім не хочу прокидатись, хіба що... якщо я насправді побачу Славку.
Голова болить і спина пече.
⠀
"Прокидайся, Зоре-слаавооо", - прогуділо у мене прямісінько над вухом.
Хотіла сказати, що я не хочу, але губи пересохли настільки, що я не могла їх розтулити, здавалося, що вони склеєні.
Очі поволі розплющувалися і я побачила над своїм обличчям нечіткі контури, що згодом вималювалися в обличчя Єлисея.

"Пити", - нарешті прохрипіла я. Єлисей одразу підніс до моїх вуст склянку з водою, так наче він вже довго чекав цього моменту і заздалегідь приготував воду. А, може, так воно і було.
⠀
- Де ми? Чому мені так погано? - Я ніяк не могла второпати, що відбувається. Коридор був занадто вузьким, а штучне світло настільки яскраво-білим, що мої очі ніяк не могли звикнути.

- Зореславо, ми в лікарні, але ти, ти... пробач, ти не встигла, - наша перша зустріч з Єлисеєм показала мені його, як холодного і впевненого в собі чоловіка, зараз переді мною сидів розгублений хлопець, котрий не міг скласти слова докупи.
⠀
- Не встигла що?... Єлисею?
⠀
- Ти не встигла обрати. Розумієш, я намагався привести тебе до тями, але... але ти все не прокидалася. Та частина тебе померла. Та Зореслава, яку знали твої близькі, її більше немає. Такі правила, я... Я не міг зробити вибір за тебе.
⠀
- Які ще до біса правила? - Я хотіла викрикнути і влити у свій голос весь біль і всю злість, що я зараз відчувала, та він мене не слухався, зірвався і затремтів.
⠀
- Якщо коротко, - Єлисей намагався говорити якомога спокійніше, - коли об'єкт не обирає сам, за нього це роблять вищі, звісно ж, вибір очевидний.
Зореславо, ти тепер одна з наших.
⠀
Я почула гіркий викрик і схлипування наприкінці коридору і впізнала ці звуки.
Мама... Господи, мамо, я тут, я тут...

- Не йди, - м'яка холодна долоня накрила мою руку. - В кращому випадку вона тебе не побачить, в гіршому - вищі зроблять так, що в палату зайде незрозумілий старий чоловік і говоритиме, що він - живий, що він - їхня донька. Ти навіть не зрозумієш, що увійдеш туди геть іншою. Гадаєш так буде краще? Зореславо, ти її просто вб'єш. Назад вороття немає.
Мені дуже шкода. Повір.

І прошу, не намагайся втекти. Минула твоя втеча зробила тільки гірше.
Я знайшов тебе в жахливому стані. Не розумію чому, але перетворення тобі дається важко, за моєї пам'яті, такого ще не було. Ти фізично відчуваєш зміни.
Бачиш, ти була непритомною більше доби. Вищі не втручалися, вони доручили цю справу мені. Я не міг тебе розбудити, не міг, не міг, не міг... - він говорив так щиро, що мій гнів потрохи починав вщухати.
- Нам потрібно привести тебе в порядок і вирушати.
⠀
- Куди?
- По дорозі все поясню.
⠀