Сон чи реальність

- Дихай, будь ласка, чуєш?
Я вже лементувала на всю вулицю. Мобільного ніде не було, так уже давно б викликала швидку. Сама собі! Господи, що ж це коїться? Як узагалі таке пояснити?

- Припини, - голос прошелестів над вухом, неначе сухе листя у сонячний осінній день. - Ти маєш можливість собі допомогти, але не так.

Повертаюся і бачу Його. Ов-ва, а він людина? Бо якщо так, чи законно взагалі бути настільки красивим? По спині пробігли мурахи від Його погляду. Очі не просто блакитні, а наче небесні.

- Хто ти?
- О так, вічно я забуваю про ту частину, де я маю представитись. Мене звуть Єлисей. Але важливо зараз не це, адже у тебе не так багато часу. Розумієш, ти повинна обрати. Я можу зробити так, що ти виживеш, проте навряд чи тобі сподобається таке життя. Подивись уважно в авто, ти ж бачиш, шансів на те, що все буде добре, дуже мало. Ти вже не будеш такою, як раніше, але я можу запропонувати тобі кращий варіант - долучитись до нас. Такий шанс випадає одиницям. Стати однією з нас...

- Стоп. Все-все-все! - я затулила вуха і зірвалась на крик.  

Це - марево, це не насправді, удар був занадто сильним, головний біль - нестерпний, ось і ввижається. Треба йти по допомогу, не здаватись.

Я хутко розвернулася і побігла в протилежний бік.
Ехом, здавалося, аж поміж дерев пронеслося:
«Зореслаааво, від себе не втечеш. Ти маєш зробити вибір.»

Я бігла і чудувалася з того, що я не втомлююсь, не захекуюсь. Єдине, що мене турбувало - це головний біль, ті дивні «глюки» і дурнуваті крила, що постійно зачіплялися за гілля. Крила... 
Я розберуся із цим пізніше, зараз єдине, чого я прагла найбільше - знайти людей.
Мабуть, Бог таки змилувався наді мною, бо я побачила кілька будинків. В одному із вікон миготіло тьмяне світло від нічника.

Вирішила постукати у двері цього будинку, але але ці крила... 
Ах, якось буде, вигадаю щось на ходу. А може це й справді результат травми і вони лише ввижаються мені?

Постукала - жодної відповіді. Гупнула голосніше - жодних змін.
Ну що ж, отже, іду до єдиного вікна з натяком на світло. Але стукати у вікно не довелося. Із напівтемряви на мене зоріло двоє переляканих очисьок.

Здається, я забула, як дихати. Серце затанцювало у стилі «давай так, ніби ніхто не бачить».

- Хто ти? Ти ангел? - голос крізь шибку звучав так, наче я позапихала у вуха вату.
- Ні, що ти, маленький, - хлопчику було не більше шести років. - Я звичайна дівчина і мені дуже потрібна твоя допомога або ж когось зі старших.
- Тоді чому у тебе крила? - не вгавав малий.
- Ех, який же ти допитливий. Я грала у виставі, то костюм, але, бачиш, потрапила у халепу... Я дуже замерзла, бо забула свою куртку. Ти не міг би попросити у когось з дорослих якийсь верхній одяг? А ще мені потрібно знати, де тут автобусна зупинка, мені треба повернутися додому.

Малий недовірливо мене розглядав та, все ж, погодився.
- Зараз відчиню, бабуня спить міцно. Вночі накрапала у воду свої краплі, її після того важко розбудити.

Я стояла хвилини дві у цілковитій тиші та згодом почула, як ізсередини повертається ключ.
- Ходи сюди, - гукнув малий із напівтемряви.
Я несміливо ступила на поріг, але щойно на мене війнуло теплом з хати, всі сумніви щезли - заходжу.

- Як тебе звуть? - говорю чомусь пошепки, ніби побоююсь бабусі малого.
- Стасик, - відповідає хлопчик.
- Гарне ім‘я... А мене - Зореслава.

- Оооо, - протягнув малий, - ще такого не чув! Може, ти чаю хочеш? Але давай сама, бабуня за те, що поліз до сірників, мене зззість, - виділивши останнє слово, Стасик спочатку моторошно витаращив очі і зморщив лоба (таки недарма я злякалась тієї бабуні), а потім раптом гигикнув і побіг до іншої кімнати.
- Сюди, - голос малого кликав за собою. 
 

Я зайшла до найсвітлішої кімнати в хатинці. Тут було затишно, але прохолодно. Таке химерне відчуття. Я не відчула людського тепла, не відчула енергії життя.

- Це мамина кімната, - голос Стасика вивів із роздумів.  - Ти можеш взяти якесь пальто із шафи. Бабуні навіть  пояснювати нічого не доведеться. Вона заходить сюди лише перед святами, щоб пил протерти.

Сумні оченята хлопчика блукали кімнатою, але я бачила, що він тримається, як справжній чоловік, не розкисає. Запитати його зараз про маму було б наче випробувати дитину на міцність. Я не хотіла розчиняти його ілюзію дорослості і мужності і дуже не хотіла його сліз.

Я взяла найбільш непоказне, на мій погляд, темно-сіре пальто і накинула на крила. Вони згорнулися під важкістю тканини. Ну, дякую, хоч на цьому. Однією проблемою менше - не доведеться бачити здивовані погляди і німі, а подекуди й прямі запитання перехожих.

Хлопчик розповів, як дістатися до зупинки і провів мене до дверей. 

Ковток все ще холодного повітря так і не привів мене до тями. Мене не покидало відчуття, що все це лише сон, нічний кошмар, від якого я ніяк не можу прокинутисяного повітря так і не привів мене до тями.