Коли кінець стає початком

Жодну з частин цієї книги не можна копіювати, перекладати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу автора.

Зореслава

Вечір завершився просто "шикарно".
На годиннику 23:00, а мій шеф вирішив, що мені конче необхідно бути в 7 ранку за 100 км від дому. Шкода, що телепортація не входить до списку моїх надприродніх здібностей. Хоча, я і природніми не володію, руки, як-то кажуть, не з того місця. Тож, тримаюся за цю роботу ледь не впиваючись кігтями. Не заперечую, не сперечаюсь, мовчки ковтаю оце "куди пошлють".  Проте ніхто не знає, яких зусиль це мені вартує. Доводити, що ти не порожнє місце у 27, знаєте, значно важче, ніж у 17.
⠀
О четвертій ранку вирушаю.
Місто спить. Передсвітанкове, воно здається якоюсь чарівною оазою. Хоча, мабуть, кожне місто прекрасне, поки не прокинуться люди. Вулиці порожні, але такі солодко-спокійні. Здається, що все може бути добре і до того «добре» навіть можна дістати рукою.

На кільці таки заїхала на WOG за кавою. Radio Rocks, щоб точно не зімкнути очей. Налаштувати маршрут і вперед.
⠀
Світанок зустрів туманом. 
Не люблю те, що він із собою приносить. Постійне відчуття якогось поколювання по шкірі від страху. Так, мені моторошно в таку погоду. Ще з дитинства мені здавалося, що туман щось у собі приховує. І те «щось» в моїй уяві обов‘язково було лихим.
⠀
Початок шостої. Я розумію, що, очевидно, навігатор повів мене старою дорогою. Не видно нічогісінько. Телефон блимнув, сповіщаючи про нове повідомлення. Намагаюсь дотягтися, краєм ока помічаю, що воно від Марка. Ненавиджу! Нехай своїй Олі шле дурні п'яні смс о п'ятій ранку! Одним задом на двох стільцях не сидіти, хлопче!

Боже, ну от чому все так? Ще цей туман і дорога слизька, неначе ковзанка. А ковзанку я, між іншим, ненавиджу не менше, ніж Марка...

Мить і мені здається, що я бачу велику чорну тінь. Це звір. Господи, це звір, тільки б не наїхати на нього.
⠀
Скрегіт і я лечу у темряву. Чорно і тихо.
⠀
Я отямилась, ноги ворушаться, гарний знак. Потрібно просто піти і пошукати когось. Дорога стара, але ж я не на безлюдному острові.
⠀
Через цей туман важко щось розгледіти, проте неподалік є якесь світло.
⠀
Господи, як пече спина.
Повертаю голову і торопію. В мене за спиною крила. І з кожною секундою вони збільшуються. Як же це?
Ну все, дівчинко, добре ж тебе  гепнуло.
⠀
Наближаюся до джерела світла і розумію, що це увімкнені фари. Когось скинуло на узбіччя і авто занесло в дерево. Хтось ворушиться.
Відчиняю дверцята. Бачу затиснуті ноги і цівку крові на обличчі. На МОЄМУ обличчі. В авто я. Як же це?
Намагаюся звільнити ноги і привести до тями.
Дихай, дівчинко, дихай.