Розділ 1

СЕБАСТЬЯН

Удар. 

Усе завжди починається з удару.

У моєму житті ніколи не було місця для ніжності — від самого початку його визначав глухий звук кулака, що врізається в живу мішень. Життя виявилося суцільним боєм, де на тебе чекає лише одне: якщо не триматимеш оборону, зітруть на порох.

Коли я думаю про удари, то не завжди уявляю кулак, що летить просто в обличчя. Іноді це слова, які розпорюють душу, а іноді — дзвінка тиша після того, як тобі вже зробили боляче. Та сама тиша, у якій ти лежиш і напружено прислухаєшся, чи не повернуться по тебе знову.

Я чудово знав усі їхні різновиди.

Цього мене навчили батьки, яких я ніколи не бачив тверезими. Може, колись вони такими й були, але дитяча пам’ять — дивна штука. Вона вбирає найгірше і викарбовує його в тебе на підкірці, стираючи все хороше як непотріб.

Від матері залишилися спогади про худі пальці, що вічно тремтіли, запалі щоки, запалені очі й нудотно-солодкуватий запах диму. Він просякав усе: наш одяг, старі шпалери, ковдру та навіть їжу.

Від батька запам’ятав руки — великі та важкі. Він часто повторював, що з мене треба «вибити дурість», хоча я й досі не розумію, що саме він мав на увазі. Те, що дитина просила їсти? Що плакала, коли на неї кричали? Чи те, що одного разу я вилив у раковину якусь їхню гидоту, щиро вірячи: якщо її не стане, моя мама нарешті буде справжньою?

За це він зламав мені два ребра.

Я тоді навіть не здогадувався про перелом — просто лежав, скрутившись калачиком біля холодної батареї, і намагався дихати якомога рідше. Кожен вдих різав нутрощі ножем. Мати весь цей час сиділа за столом і просто дивилася, і її порожній погляд ламав мене значно гірше за батькові кулаки.

Мене забрали у сім років, коли сусідка нарешті викликала поліцію. Я зовсім не пам’ятаю її обличчя, лише червоні хатні капці. Чудернацько виходить: жінка врятувала мені життя, а все, що від неї лишилося в моїй пам'яті — це пара кумедних капців із білими помпонами.

Потім був дитбудинок. Звісно, не рай, проте тамтешні правила виявилися набагато зрозумілішими: вдарили — бий у відповідь, забрали їжу — відбери назад. Покажеш слабкість хоча б раз — наступного разу прийдуть удвох.

Я засвоїв цю науку дуже швидко.

У сім уперше розбив комусь ніс. 

У дев’ять уже знав, куди бити, щоб вивести супротивника з рівноваги. 

У чотирнадцять до мене дійшло, що за вміння махати кулаками платять гроші.

А в шістнадцять я вперше вийшов на підпільний бій, куди неповнолітніх і близько не мали б підпускати.

Тепер я треную дітей і розповідаю їм, що справжня сила полягає зовсім не в тому, щоб ударити першим. Суцільна іронія. Я б навіть розсміявся, якби мав таку звичку.

— Себе.

Голос висмикнув мене з роздумів, змусивши підняти очі.

Навпроти стояв Денис — худий сімнадцятирічний хлопець, який уже третій місяць ходив до мене на персональні тренування. Боксерські рукавички на ньому були нові, дорогі й досі надто чисті. Сам він, навпаки, був мокрий наскрізь: волосся прилипло до чола, а груди важко здіймалися від задишки.

— Ти знову завис, — промовив він, відсапуючись. — Я вже грішним ділом подумав, що ти медитуєш.

— Я схожий на людину, яка медитує? 

Денис оцінливо ковзнув поглядом по моєму обличчю:

— Ні. Ти схожий на людину, яка під час медитації когось уб’є. 

— Тоді працюй. 

— Я працюю. 

— Ти жалієш себе. 

— Це різні речі?

Я повільно підняв брову, і хлопець приречено зітхнув.

— Зрозумів... Себе, а ти взагалі колись програвав? — раптом спитав він.

— Постійно.

Він здивовано опустив руки: 

— Серйозно? 

Я кинув на нього попереджувальний погляд: 

— Руки підняв. 

— Та я просто… 

— Денисе.

Він слухняно прикрив обличчя, а я легенько торкнувся тренерською лапою його правої рукавички.

— Кожен пропущений удар — це програш. Кожна помилка — програш. Питання полягає не в тому, програв ти чи ні, а в тому, чи зміг підвестися після цього.

Він замовк. А я почув власний голос так, ніби адресував ці слова не йому, а собі. Дуже давно.

Можливо, саме тому я досі тут — бо завжди підводився на ноги. Після батькового кулака. Після холодних ночей у під’їзді, куди мене виставляли за двері, бо «заважав». Після дитбудинку, де місцеві хижаки відчували слабких швидше, ніж акули — кров у воді. Після перших підпільних боїв, де здоровенні мужики робили ставки на те, скільки раундів протримається худий пацан.

Я завжди вставав. Навіть тоді, коли хотілося просто здохнути.

— На сьогодні досить, — кинув я.

Денис мало не впустив руки від радості.

— Нарешті. 

— Десять хвилин скакалки.

Він застогнав.

— Ти ж сказав — досить! 

— Я збрехав. 

— Ненавиджу тебе. 

— Завтра о сьомій. 

— Я серйозно. 

— О сьомій.

Він щось сердито пробурмотів собі під ніс і поплентався по скакалку. Я відвернувся, ховаючи ледь помітну усмішку. Ненавидить він мене... Діти й підлітки часто ненавидять тих, хто не дає їм зламатися.

За пів години я зачинив зал, сховав руки в кишені худі й рушив до парковки. Тіло приємно нило після вечірнього тренування. Завтра зранку на мене чекала дитяча група, потім два персональні заняття.

Я дістав телефон. Три повідомлення від Тео, одне від Іллі і сповіщення з групового чату, який давно слід було зам'ютити назавжди. Та я не встиг.

— Відпусти мене! 

Я завмер. Дівочий голос пролунав далеко, але напрочуд чітко. Слідом за ним почувся нервовий чоловічий сміх: 

— Та перестань ламатися.

Щось усередині мене миттєво вкрилося кригою. Рука з телефоном повільно опустилася. Ще один крик — коротший, наляканий. Я різко розвернувся в бік темного провулка й рушив на звук. Спершу просто йшов швидким кроком, але коли почув відчайдушне «Я сказала, не чіпай мене!», зірвався на біг.