про кохання і про війну

   КРИЛА

      Штурм тривав третій день.

      Третій день по них безупинно палила арта, бридко дзижчали квадрокоптери і валили нескінченними смертоносними низками танкові стодвадцятки.

       І третій день нема підмоги.

      - Командир! Зліва! Чуєш ……ть… суки!

       Гаряча хвиля піднімає землю і небо стає чорним від попелу та оплавлених грудок землі. Світ здригається і провалюється в щільну фантасмагоричну тишу, в якій в беззвучних конвульсіях корчаться уламки залізяк і обвуглені стовбури дерев.

       Сухий тріскіт праворуч. Автоматна черга висушує і без того спраглий від полуденної спеки степ. Хмари важкими роздутими бурдюками прогинають горизонт. Простір скручується в гордієв вузол, а потім з тихим стогіном репає та рветься навпіл, і всі чорти пекла внизу верещать від захоплення, заворожено спостерігаючи за улюбленою іграшкою всіх хвостатих - війною, в якій не потрібно помирати самому.

        Війною, яку можна просто дивитися он-лайн. Пускати своєчасну сльозу в потрібних місцях, проголошувати правильні слова і потай радіти, що ти не там…

        Не в тому пеклі, в яке люди чомусь відправляють найкращих зі своїх…

        - Зліва!!!

         І небо вкотре міняється місцями із землею. Гуркіт задраює вуха бурою пеленою, світ хрумтить на зубах землею та кров'ю з розбитих губ. А зліва носилки і така погана тиша, що зрозуміло. Нести вже нема кого.

          Бо небо, повертаючись на місце, забрало когось із собою.

          Він вже не пам'ятав, кого він відправив прикривати лівий фланг. Може Ваську – рудого хлопця з сусіднього села, який не встиг і місяць провоювати на нашому напрямку. А може Силу? – спокійного небагатослівного мужика Миколу Силенка з Кіровограда. А може, Тайгера-грузина чи Вітьку – земляка? Але сьогодні не має значення хто перший, а хто останній. Сьогодні підуть усі… Усі ми…

           Він перестав чекати під кінець другого дня. До цього ще жевріла надія, що сталося щось надзвичайне: накрили ворожим вогнем вислані за ними «бетери», переплутали координати, раптовим локально-непередбаченим потопом розмило дорогу і важкі машини просто не змогли дістатися місця їхньої дислокації... Або ще що…

           І ось зараз ще трохи і крива реальності струснеться, випростається і ляже на свою колію, а цей клятий форпост залишиться лише приводом для їх вечірніх розмов у «розпалагі» на ротації, та поминальною тризною за загиблими побратимами. Але коли під кінець другого дня навіть чорти втомилися аплодувати і пішли в антракт, коли арта надірвалася від хрипу, коли порох з горизонту дістався їхнього хлипкого, напівзаваленого землею і розбитими дошками бліндажу, забив легені й очі сірим піском, а зі взводу залишилось лише семеро...

      Ні, їм і тоді не переставали обіцяти…Ось тільки ВОНИ чекати перестали.

       Противників було більше. Набагато більше. На що розраховувало командування, посилаючи його з пацанами сюди, помирати за черговий метр стратегічної оперативної посадки – незрозуміло, але зараз це вже не мало значення. Для тих, хто їх посилав – так точно.

        Нині тиша, але вона тимчасова. Сторони зализують рани та рахують  втрати. Адже військова тиша для цього й вигадана. Тут взагалі, вона особлива. В'язка та трвожна. І незрозуміло, чого в ній більше: відпочинку чи очікування.

      По-звірячому хотілося курити. У рюкзаку наче щось залишалося. Він спустився у бліндаж. На нього пахнуло теплою застояною вогкістю і кров'ю.

      - Командир...

    Це Сашко. Йому, мабуть, пощастило найменше. Колишній спезназовець і боєць СЗГ, все життя на тренуваннях і на війні. І ось сьогодні для нього вона нарешті закінчилася. Черговий снаряд ліг поруч і осколком хлопцю роздробило колінну чашку. Треба до лікарні. Терміново. Але, матір його, де ж всі, хто зачаївся з того краю незримої радіолінії?!

       - Ну, скажи хоч щось, командире? Де вони?

       Але він не знає, і тому підходить до Сашка, сідає поруч на запорошені дошки і бреше:

       - Їдуть. Все буде добре! Трохи підожди.

       - Ні! Недобре… Серцем чую, командире… недобре…

      Так, Недобре! Але зараз потрібно говорити інше і він каже, бо він командир і хтось повинен це казати. Ну і хто ж як не він?

       І найдивовижніше - йому вірять, вірять семеро, що залишилися. Вірять не тому, що в його словах чують правду, а просто тому, що зараз їм треба вірити хоч у щось. І все одно у що. І неважливо, чи вірить він, коли розповідає про «ще трохи». Головне, що вірять вони, а якщо так – він говорить і говорить. Говорить простою людською мовою. Бо витіюваті пафосні фрази, такі значущі в тилу для тих «патріотів», що віщають про війну із «ящика» не будучи на ній, тут чомусь губляться і втрачають свою чарівну силу. Тут, де небо розмите кров'ю, а кожен новий «приліт» може означати твій особистий кінець війни. Тут в ходу інші слова. Переважно не для друку. Але чесні.

- … твою ж матір… Командир, клич Ласку, нога, відпускає!

       Він нахилився розглянути коліно. З ногою все було погано. Чорне місиво замість кістки та шкіра починає наливатися поганим синьо-багряним відтінком.