Людт вміють зцілювати

Хьонджін стоїть на краю даху розкинувши руки в сторони. Холодний вітер розтріпав його волосся, здається він штовхає його в спину. Чорна безодня внизу ніби шепоче : "Давай, зроби це. Я радо прийму тебе в свої обійми" Та йому так страшно зробити цей крок у вічність. Він вагається. Страшенно вагається. Насправді вже не знає чи хоче це робити. Двері на дах з різким звуком відчиняються. Хван навіть не озирається, бо знає хто стоїть позаду нього.

- Будь ласка... Я прошу не роби цього... - голос Мінхо страшенно тремтить, як і сам юнак

- Іди геть будь ласка... - починає плакати Хьонджін, - Як знайшов мене?! Я нікому не казав куди іду!

- Я... Я знав, що це було наше улюблене місце... Тому подумав, що ти можеш бути тут, - постійно збивається зі слів Лі, та помалу підходить до Джіна, що вже опустив руки. Він боїться зробити щось не так, та ще гірше – втратити Джіна.

- Не підходь Лі Мінхо! - різко кричить Хван, та обертається. Він не втримується на ногах та падає. Небо розсікає блискавка, за якою чується грім, що ховає крик парубка на даху. 

Починається дощ, він лиє, як з відра. Б'є холодними каплями по обличчю, намочує одяг, що прилипає до шкіри. Мінхо важко дихає хапаючи ротом повітря, наче риба викинута на берег. Серце стукотить десь у вухах, а в душі ніби вічна мерзлота. Юнак встиг. Хо міцно притискає до своїх грудей Хьонджіна, що тремтить, як осінній лист.

- Відпусти мене! - кричить крізь шум дощу блондин 

- Ні, бо ти підеш стрибати, а я цього не дозволю! - так само кричить Лі та робить обійми міцнішими, - Вибач! Я дурень!

- Не вибачу! Пішов ти! - все ще намагається вирватись паруток

- Навіть не намагайся, у тебе нічого не вийде! - фиркає неначе кіт брюнет, - Я розстався з нею! Чуєш! Ми більше не разом...

- То й що?!

- Я не кохав її... Робив це тобі на зло. Чекав на твоє зізнання, а ти з усмішкою бажав мені щастя. І далі прикидався, що нашої дружби тобі досить. Так моя гра затягнулась, - він цілує мокре чоло Хвана, що затих в його руках, та уважно слухає, - Мій вчинок не можна назвати гарним...

- Він мерзенний...

- Згоден, - усміхається кутиками губ, - Та чому ти побіг на дах? Це був для тебе справді єдиний вихід? - його тон поступово змінюється на злий

- Я діяв на емоціях, і коли ти прийшов то вже передумав, робити будь-що тож... Та ти не мав цілувати мене на очах своєї дівчини і не тільки... - обурюється Хван, обвиваючи руками талію Хо

- Вибач, я придурок і не мав цього робити, та ти почав фліртувати з...

- У ТЕБЕ БУЛА ДІВЧИНА ЗАБУВ! - кричить Хьонджін 

- Але я кохаю тебе! - перебиває його Мінхо, та дивиться у злякані очі навпроти. Він нахиляється та накриває його губи своїми. Ніжно цілує відчуваючи смак сліз і дощу. Такий солодкий і гіркий одночасно. Хьонджін стикає футбоку Хо, та тягнеть ще ближче до нього. Та юнак розриває поцілунок. Встає разом з Хваном, та взявши його за руку мовчки йде з даху 

Після цього вони застудились. Лікувались разом. Були теплі обійми, гарячі поцілунки та слова кохання. Та це вже зовсім інша історія.