1

– Я вже сумую за тобою, мамо…

Невже він прошепотів це вголос? Сашко злякано озирнувся. Ні, ніхто з однокласників не помітив. Усі були зайняті своїми справами: хтось робив домашнє завдання, хтось сидів у телефоні… Сашко зітхнув та повернувся до вікна. Важкі краплі дощу стукотіли по пластиковому карнизу, розлітаючись на тисячі дрібних краплинок. Віконне скло вкрилося звивистими візерунками, які залишалися після того, як краплі розбивалися на ньому і панічно тікали вниз, немов ховаючись від похмурого погляду дев’ятирічного хлопчика. Такий самий вологий слід був і на його щоці, поруч із синьою тонкою смужкою чорнила від кулькової ручки. Здавалося, що у хлопчини і у цього осіннього дощу була якась спільна таємниця.

Сашко притулився чолом до холодного скла. За вікном був сивий дощовий вечір. Час від часу у сутінках спалахували фари проїжджаючих автомобілів, та Сашко їх не помічав. Це був його третій вечір у цій приватній школі, а перед цим було три нестерпно довгих дні... Вони з мамою разом обирали цю школу. Коли мамі запропонували роботу в іншій області, вона довго вагалася. Сашко бачив, як вона постійно щось обмірковувала, від чого її гарне обличчя на якусь мить ставало чужим, а між брів пролягала зморшка. Якось мама покликала Сашка до кімнати і, обійнявши, тихо спитала:

– Що мені робити, синку?

Того вечора вони довго розмовляли, і тоді Сашко відчув себе дорослим та відповідальним. Мама радилася з ним, питала його думки. Це був їхній маленький світ, у якому були вони удвох. Тато пішов шість років тому, не витримавши ані сімейного життя, ані маминої роботи. Сашко був ще маленький, але пам’ятав, як тато кричав мамі: «Я покохав вродливу жінку, а отримав чортову чиновницю! Навіщо тобі родина?! Ти ж свою кляту кар’єру будуєш!». Сашко не розумів, що таке «чиновниця» та «кар’єра», але відчував – щось руйнується. Коли грюкнули вхідні двері, він заліз до мами на коліна і поклав їй до рук свою найулюбленішу іграшку – гумового рудого котика.

– Мамо, на, тільки не плач…

А мама плакала, міцно притискаючи до себе сина та котика. Це був останній раз, коли мама плакала при Сашкові. А потім почалося нове життя, без тата. А ще без дідуся Сергія та бабусі Тетяни, татових батьків. Сашко якось спитав у мами:

– А чому бабуся і дідусь не приходять? І ми до них не ходимо?

Мама трошки помовчала, а потім, зітхнувши, сказала:

– Вони дуже сильно люблять свого сина, тобто, твого тата.

– А мене? А тебе?

– Теж люблять. Але його сильніше.

– А хіба можна любити когось сильніше?

– Виявляється, можна…

Маминих же батьків Сашко бачив лише на старих фотографіях. Коли йому було шість, і мама насварила його за якусь дрібницю, Сашко, витираючи сльози, прибіг до кімнати, витяг з фотоальбому світлину бабусі – маминої мами, з такими добрими очима та лагідною усмішкою, і довго, шепотом, витираючи сльози, жалівся їй на маму, сховавшись за великою подушкою на ліжку. Там його і знайшла мама, сплячого і притискаючого до грудей стару чорно-білу фотокартку.

Вони з мамою ніколи не розлучалися надовго. Усі знайомі та друзі постійно казали мамі, що вона не впорається, що доведеться обрати або сина, або роботу. А вона лиш усміхалася та лагідно притискала до себе Сашка, лагідно куйовдячи його волосся та цілуючи.

– Ми все зможемо, так, синку? – її гарячий шепіт обпікав і лоскотав вухо, і Сашко сміявся, ствердно киваючи. Він вже знав, що його мама працює на керівних посадах, що в неї відповідальна та серйозна робота. Але ще він знав, що мама ніколи не забуде про нього. У неї завжди знаходився час, щоб зателефонувати йому, обійняти чи поцілувати, вислухати його нескінченні ідеї та плани, відповісти на усі його «А чому..?». Вона знала його секрети та страхи, а ще вона завжди була поруч.

Але цього разу все було інакше. Сидячи поруч із мамою і слухаючи її тихий голос, Сашко розумів: так, як було, вже не буде. Мама обіцяла, що це ненадовго, що вона або ж зрозуміє, що залишиться на цій посаді, і тоді одразу ж забере Сашка до себе, або ж, пропрацювавши кілька місяців до закінчення контракту, не буде його продовжувати, звільниться і повернеться до Києва. Сашко знав, що мама обов’язково дотримає слова, але його серце вже тріпотіло від передчуття самотності.

– Чому я не можу поїхати з тобою одразу? – запитав він, потершись щокою об мамине плече, немов кошеня.

– Тому що мені треба облаштуватися на новому місці, а якщо не сподобається квартира, орендувати іншу. Та й на роботі мені доведеться бути увесь день, а може, і до пізнього вечора… – пояснила мама, лагідно погладжуючи його по спині. – Обіцяю, щойно все владнається, ти одразу ж переїдеш до мене.

– Я буду сумувати… – він притулився до неї щільніше, ніби вона ось-ось мала зникнути, хоча до її від’їзду залишалося ще два тижні.

– А ти уяви, що у тебе ось тут, – мама обвела пальцем невеличке коло на його спині, десь поміж лопаток, – невидимі, але дуже великі і гарні крила. І якщо раптом тобі стане самотньо, ти подумки розправ їх і лети до мене.

– Це лише вигадки… Ніяких крил немає, – зітхнув Сашко.

– Є, ти просто їх відчуй. Вони є. Ось вони, такі м’які та гарні… – мамина рука малювала на його спині візерунки. Сашко засміявся – лоскотно!